Вінні-Пух та його друзі - Милн Алан Александр - Страница 29

Одного разу, коли Пухові робити було зовсім нічого, він подумав, що слід було б усетаки щось та зробити. І він надумався піти до Паця подивитися, що робить його друг.

Ішов сніг, і Вінні-Пух чалапав білою-білою лісовою стежкою, міркуючи про те, що, мабуть, оце зараз Паць сидить собі біля грубки та вигріває ніжки; але, на превеликий подив, він побачив, що двері Пацевої хатки розчинені, і що довше Пух зазирав усередину, то більше переконувався, що Паця там немає.

– Він кудись пішов,– сумно сказав Пух.– Ось у чому річ. Через те його й немає вдома! Доведеться самому тут погуляти та все як слід обміркувати. А шкода!

Але передусім, щоб остаточно упевнитись, Пух вирішив усе-таки голосно-голосно постукати... Чекаючи на Пацеву відповідь, він підстрибував, аби зігрітися, і раптом йому в голові зазвучала пісенька, і вона здалася Пухові такою гарною, що напевне сподобається й вам:

– Тоді я ось що зроблю,– сказав Вінні-Пух.– Я зроблю так: просто зараз піду додому та подивлюся, котра година, і, може, вдягну шалика, а тоді навідаюсь до Іа-Іа і заспіваю йому цю пісеньку.

Пух підтюпцем подався додому і по дорозі був такий заклопотаний новою пісенькою (яку ще треба було трішки довершити, перш ніж заспівати Іа), що, коли він зненацька побачив Паця, який зручно вмостився в його найкращому кріслі, то спромігся лише почухати потилицю й поринути в глибоку задуму: до чиєї ж він хатки втрапив?

– Привіт, Пацю,– сказав Пух.– А я гадав, тебе немає вдома.

– Ні, Пуше,– сказав Паць.– Це тебе немає вдома.

– Може, й так,– сказав Пух.– Принаймні я певен, що когось із нас вдома таки немає.

Він зиркнув на годинника, котрий уже багато тижнів підряд показував за п'ять одинадцяту.

– Диви, вже майже одинадцята! – радісно мовив Вінні-Пух.– Ти прийшов дуже вчасно: мені саме час підкріпитися,– і Пух застромив голову в буфет.– А тоді – чуєш. Пацю? – ми підемо гуляти і заспіваємо Іа пісеньку.

– Яку пісеньку, Пуше?

– Ту саму, якої ми хочемо заспівати Іа,– пояснив Пух.

Годинник усе ще показував за п'ять одинадцяту, коли Пух та Паць за добрі півгодини вийшли надвір.

Вітер ущух, і сніг, якому набридло крутитися, щоб упіймати самого себе за хвоста, тихенько спадав униз, і кожна сніжинка сама знаходила собі місце для відпочинку. Часом тим місцем виявлявся Пухів ніс, а часом щось інше, і трохи згодом у Паця навколо шиї виріс білий-білісінький шарф, а за вухами стало так сніжно, як ще ніколи в його житті.

– Пуше,– сказав Паць, трішки соромлячись, бо йому не хотілося, аби Пух подумав, ніби він слабодухий.– А що, як зараз ми підемо додому та повчимо як слід твою пісеньку, а вже тоді заспіваємо її Іа? Скажімо, завтра... або... або там іншим разом, коли принагідне його здибаємо?

– Це дуже слушна думка, Пацю,– сказав Пух.– Ми зараз же, дорогою, й вивчимо цю пісеньку. Але йти додому й вивчати її там не слід, бо це Спеціальна Дорожня Пісенька для Снігової Погоди, і її треба співати дорогою, коли йде сніг.

– Обов'язково? – стривожено запитав Паць.

– Та ти сам побачиш, коли послухаєш, бо вона починається так:

– Тірлім що? – спитав Паць.

– Бом-бом,– сказав Пух.– Я вставив це, щоб вона була дзвінкіша.

– А хіба ти не сказав "оце-то сніг"?

– Сказав, але то було попереду.

– Попереду тірлім-бом-бома?

– Та то ж був інший тірлім-бом-бом,– сказав Пух, відчуваючи, що його зовсім збито з пантелику.– От не перебивай, я проспіваю все до кінця, і тоді ти зрозумієш.

І він заспівав спочатку:

Він проспівав, пісеньку трохи по-новому, від чого вона стала ще кращою, а скінчивши, замовк і став чекати, коли Паць скаже: "Так, Пуше-Пампуше, з усіх Спеціальних Пісеньок для Снігової Погоди, які мені доводилося чути, ця – найкраща".

Але після довгих і глибоких роздумів Паць сказав зовсім інше.

– Пуше,– сказав він урочисто,– по-моєму, не так ноги, як вуха.

На цей час вони вже майже наблизилися до Сумного Урочища, де жив Іа-Іа. А що в Паця за вухами й досі було дуже сніжно і йому це починало надокучати, вони завернули до паркану, що обгороджував сосновий гайок, і посідали на хвіртці. Тепер сніг на них не падав, але холод усе ще дошкуляв. Тому, щоб зігрітися, вони шість разів підряд проспівали Пухову пісеньку від початку до кінця. Паць співав усі тірлім-бом-боми, а Пух – усе інше, й обидва в потрібних місцях вистукували паличками по штахетах.

Скоро їм стало значно тепліше, і вони змогли продовжити розмову.

– Я оце зараз думав,– сказав Пух,– і подумав я ось про що: я подумав про Іа.

– А що ти подумав про Іа?

– Те, що бідному Іа ніде жити.

– Що ніде, то ніде,– погодився Паць.

– Ти, Пацю, маєш хатку, і я маю хатку, і це, що не кажи, дуже гарні хатки. І Крістофер Робін має хатку, і Сова, і Кенга, і Кролик мають хатки, і навіть усі Кроликові Родичі та Знайомі мають свої хатки чи якийсь дах над головою, а бідний Іа не має нічого. От я й надумав: давай-но збудуємо йому хатку.