Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения - Страница 36

Племінниця Ірюся не мала й двадцяти років, а вже була розлученою. З дому колишнього чоловіка повернулася до кімнатки на Некрасівській, яку їй винайняла її мати Олена в родині своїх знайомих. Коли Ірюся тільки-но оселилася в Києві й почала вчитися в університеті, Людмила Харитонівна й Олександр Іванович часто навідувалися до її помешкання, розпитували господарів про їхню локаторку, як вона, чи встає вранці на першу пару, чи не запрошує до себе підозрілих приятелів. Бо чисте дитя з Хотинівки могло пропасти у місті великих спокус. І господарі квартири розповідали: на першу пару не ходить, каже, так рано і викладачі не встають. Друзів до себе не запрошує, але сама повертається додому дуже пізно. Їй були наказали: хочеш у нас жити – додому не пізніше десятої. А Ірюся плакалася мамі по телефону: не дозволяють ходити на курси еспанської мови та на заняття з тібетських знань, знайди мені іншу квартиру. І господарі з Некрасівської скасували комендантську годину, бо також зацікавлені мати трошки грошей, які платить Ірюсіна мама. А де вони ще знайдуть квартирантку не з вулиці? Олександр Іванович з Людмилою Харитонівною регулярно навідувались на Некрасівську, і переконавшись, що хоч би там як, а дитина вчиться, йшли до себе з почуттям виконаного обов'язку. А тепер, після розлучення Ірюсі, такий контроль нібито ставав недоречним. І як це так: зовсім юна нагло вийшла заміж без весілля, а потім так само нагло розлучилася? Це не по-людськи. Те, що без весілля, зрозуміти можна. Зараз дуже сутужні часи, грошей нема ні на що. Ні в старих, ні в молодих. Людмила Харитонівна з Олександром Івановичем також сорок вісім років тому побралися без весілля, бо теж були нелегкі часи. Але все-таки Ірюся могла б принаймні прийти на чай з нареченим до своїх найближчих київських родичів. Але що вже казати про чаювання, яке не відбулося, якщо Ірюся розлучилася з хлопцем. Тільки й знали про нього, що він жив на Жилянській. Неприємне місце, хоча й у самому центрі. Але з Жилянської Ірюся повернулася в кімнатку на Некрасівській. Як бути тепер? Чи треба так само контролювати Ірюсю? З одного боку, вона вже тепер не дівчина, а розлучена жінка. З іншого – все одно зовсім юна. Ще два роки вчитися. Але ходити на Некрасівську пенсіонерам Олександрові Івановичу і Людмилі Харитонівні ставало все важче і важче. Як же бути? Саме про це й говорили вони холодного осіннього вечора, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила розлучена Ірюся.

- Як ваші справи? Давно нічого не чула про вас.

- Ой, не питай Ірюсю. П'ємо кип'яток із сухариками, чай бережемо для гостей. Олесь Іванович просить передати, що гостям все одно раді. А як справи у тебе, Ірюсько?

- По-різному. Щось добре, щось погано. Ви десь буваєте, крім житлової контори й поліклініки?

- Ой, Ірюсь, – сміється Людмила Харитонівна, – ти маєш рацію, переважно в цих двох установах. Раді були б кудись піти, але в гості нема з чим, а в театр нема за що.

- А хочете в Оперу? На «Аїду»?

– Ірюсько, ми намагаємось навіть не ходити біля Опери, щоб не страждати. Я мало не плачу, як бачу афіші, і думаю, що вже туди ніколи не потраплю. Й Олесь Іванович так само. Ось він тобі хоче сказати, що ми відкладали з двох пенсій протягом трьох місяців, і вийшло тільки на один квиток. Олесь Іванович каже, іди краще ти, Людмило Харитонівно, а я йому кажу, Олесю Івановичу, як це так, самій до опери? Ми все життя ходили разом!

- Я вас питаю: хочете завтра на «Аїду»?

- Але ж ми тобі пояснюємо: у нас немає грошей, Ірюсьо.

- Я вам даю два квитки. Ложа бенуар. Йдіть і ні в чому собі не відмовляйте.

– Ірюсю, ми не можемо взяти від тебе такого подарунка. Ти ж іще студентка, звідки в тебе гроші?

- Квитки взяв мій хлопець. Він уже працює.

- Ну то йдіть на «Аїду»! Це так красиво: хлопець і дівчина в Опері! А ми вже по радіо послухаємо улюблені арії.

- Ми не хлопець і дівчина, а чоловік і жінка, і в нас на вечір інші плани.

- Ну то продайте квитки! Ірюсю, продайте квитки під театром! Вони ж дорогі!

- Зараз ніхто не купує квитки під театром, ви відстали від життя. То ви не хочете до Опери?

- Ми так хочемо, що й сказати тобі не можемо. Але ж квитки дорогі…

- Я вам роблю подарунок. Скільки разів мама у вас зупинялася, і нічого не платила. А ви ще й пекли пиріг. Я вам хочу подарувати ці квитки.

- Але ж це дуже дорого, Ірюсьо!

Нарешті домовились, що Ірюся зайде до дяді Олеся й тьоті Люди за дві години до спектаклю. Розповість про своє життя – вони нічого не розпитуватимуть, вона розповість тільки те, що захоче, – підкреслили свою тактовність Людмила Харитонівна й Олександр Іванович. Ірюся прийшла в тугих джинсах і чорному светрі. На грудях – десяток кулонів та амулетів на срібних ланцюжках.

Серед них – і знаки зодіаку, і хрестики різноманітних конфігурацій. Ірюся така гарненька, навіщо вона намазала губи майже чорним і намастила кучері якимось розчином, ніби голова щойно з душу? Каже, зараз такий стиль. На честь Ірюсі Людмила Харитонівна й Олесь Іванович купили триста грамів печива, поклали до вазочки. Заварили чай в сервізному чайничку, розстелили білу скатертину на круглому столі. Їм кортить дізнатися подробиці шлюбу й розлучення Ірюсі. А вона про це ні слова. Натомість розповідає, що прочитала український переклад «Сповіді Блаженного Авґустина» й остаточно розчарувалася у християнстві.

Якщо біля джерел стояли такі, м'яко кажучи, придурки… Ось квитки. Ой, вже й не знаємо, як тобі дякувати, Ірюсю, – Людмила Харитонівна й Олесь Іванович розчулені. Коли це була нагода востаннє? Ти не пригадуєш, Лесику? Так, так, у вісімдесят шостому, на «Сільську честь», але то було навіть не в Опері, а в тодішньому Жовтневому палаці, бо Опера була на ремонті. Людей було дуже мало, поринули в спогади старі театрали, ніхто не хотів ходити до Жовтневого, але вистава їм дуже сподобалась, пам'ятаєш, Людмило Харитонівно?

Дякуємо, тобі, Ірюсю, ти нам таке свято зробила.

- То зробіть і ви мені свято.

- З радістю! Як саме, Ірюсю?

- Чи можу я лишитися у вас, поки ви будете в театрі?

- З-звичайно, але що тобі треба?

- Я нічого у вас не зіпсую, все залишиться, як було.