Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 39


39
Изменить размер шрифта:

Ступив Чорт на міст, «Кумару», таємну пісню чортячу, насвистуючи. Тільки ступив — так відразу й завмер, тому що інший звук почув. Гарчав десь поблизу мотор автомобільний.

— «Емка», — визначив Чорт. — Карбюратор трохи барахлить, чистити пора… А чи не по мою шкуру?

Ось тут-то його і взяли.

— Згною, задушу! — репетував чорт Фіонін, лампу на триста ват ближче підсуваючи. — У Карамурлазі заморю, у святій воді топити буду!..

Морщився Чорт від вогню пекельного, що зіниці йому рве, кривився і прикидав:

за старих часів однією такою лампою весь хутір, що на місці райцентру стояв, освітити можна було.

— Шкуру здеру, падла! Де Місяць, запитую? Куди подів?

Не витримав Чорт, відвернувся. Надто яскравим світло було.

— Шукайте!

Змахнув Фіонін лапою пазуристою, у кулачище стиснутою, але так і не вдарив. Хоч і влада у нього, хоч і в кабінеті вони замкненому, так тільки закон у чортів строгий, на відміну від людського. Не впіймав, не кажи «злодій». Виходить, і бити не можна. Гірше того! Споконвіків у пеклі підлість цінувалася. Підлість і спритність. А що може бути підлішим і лукавішим, як не своїх же чортів обманути? За таке чималу нагороду давали. Якщо ж у справі важливій капость учинив, інших чортів у лихо зумів утягнути, то не просто нагороджували. Призначали того чорта на місце, що звільнилося, — за те, що підлішим виявився. Загалом, усе у них, у чортів, як у нас. Трохи чесніше тільки.

Так що не вдарив Фіонін, поберігся. І револьвером грозити не став, хоч і красувався він тут, на стільниці, зеленим сукном оббитій.

— Пожартував — і вистачить! — знизив тон чорт Фіонін, навіть лампу трохи відсунув. — Ну, навіщо тобі Місяць? Не продаси ж! А якщо у нас неприємності почнуться, так і тобі ж…

Замовк — погано вийшло. Проговорився! Схопився було від злості за револьвер, але так і не підняв зі столу.

— У заїзді шукали? — співчутливо зітхнув Чорт. — Моя валіза під ліжком.

Скривив пику чорт Фіонін, немов йому і справді води святої піднесли. Шукали, як не шукати! Усюди шукали, навіть у ресторані, де вони з гостем горілку котлетами заїдали. Не жарт — Місяць! Це колись такі справи самі собою втрясалися, а тепер, при нових порядках! Так і чекай, з Миргорода подзвонять чи навіть із самої Полтави. Де Місяць, мовляв? Хто дав наказ на вилучення, хто в народі непотрібні марновірства розпускає? А чи не шкідництво у вас у наявності?

— Віддай Місяць, га? — уже не наказав — попросив чорт Фіонін. — Христом-Бо… Тьфу, ти, з тобою і язик відсохне!

— Не брав я Місяця! — не витримав Чорт, посміхаючись на всю свою зубасту пащеку. — На місці він, дивитися краще треба. А ти кажеш, порядок, порядок…

Загарчав чорт Фіонін, стис револьвер у лапі… Аж тут у замку ключ повернувся. Відкрилися двері, ступнув на поріг сам громадянин Сатанюк при всій своїй силі та вроді. Реглан шкіряний розстебнув, на чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.

— Відпусти його!

— Як відпустить? — обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. —

Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…

Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.

— На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.

— Ну, так… — чорт Фіонін навіть підстрибнув. — Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…

Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.

— Хоч би не помітив хто! — зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. — Де там! Самі ж до пильності привчали.

— Явище це — астрономічне! — не здавався чорт Фіонін. — Скажемо, що непояснене наукою…

— От і будеш пояснювати — за колом Полярним, — перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: — Слухай, може, домовимося, га?

Не став Чорт відповідати. Устав — та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася — чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!

Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і

владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!

Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.

Єдиний порятунок — наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами — і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.

Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно — не допомогло.

На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини — із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.