Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 30

Андрій Івченко повертався з Житомира, де відвідував родичів дружини. Багажник старенької «шкоди» був набитий обов’язковими гостинцями — кислуватими яблуками в поліетиленових кульках, цибулею, зеленню, порічками, пляшками самогону та літровими банками з невідомим темним вмістом. Андрій повертався не те щоб роздратованим (родичі дружини завжди приймали його добре), і не те щоб утомленим (було лише третя година дня, а прокинувся він сьогодні пізно). Просто лежало на дні душі неясне відчуття, що вихідний (а з ним, мабуть, і добра частина життя) витрачено даремно.

Андрій колись мріяв стати танцюристом, а став інженером, але за фахом працювати не зміг і влаштувався менеджером у фірму, що торгує путівками. Відправляючи людей в Емірати, Єгипет і Чехію, сам він ніколи ніде не бував — якщо не вважати, звичайно, регулярних візитів у Житомир і кількох ще студентських поїздок до Москви. У перший рік заміжжя дружина народила йому двійню, чим катастрофічно підірвала фінансове становище молодої родини; з тих пір Андрій працював без відпусток і вихідних, і навіть тиждень у Карпатах здавався йому безсовісним марнуванням часу.

Хлопчакам було вже по десять років, і вони вчилися в хорошій школі, а попереду був (Андрій обдумав це заздалегідь) пристойний інститут для обох. Дружина викладала в художньому ліцеї за жалюгідню платню. «Хрущовка» з двох суміжних кімнат давно стала тісною. Андрій починав кожен свій день турботою про хліб насущний і засинав з думками про сімейний бюджет.

Тим образливіше було знати, що дружина Антоніна вважала його нудною обмеженою людиною і ні про що, крім господарських справ, уже давно з ним не розмовляла. Тоня жила, як розпещена школярка під крилом забезпеченого тата — Андрій спересердя не раз їй про це говорив, але вона тільки посміхалася у відповідь.

От і сьогодні, знехтувавши візитом до родичів, Антоніна вшанувала «посиденьки» у компанії Лариски і Лєнки, ще інститутських подружок. Сини зранку гостювали у бабусі; Андрій з тугою думав про змішувач на кухні, який сьогодні

ввечері треба неодмінно поміняти. Інших планів, крім змішувача на кухні і телевізора в тісній кімнаті, на сьогодні не було, а завтра почнеться новий робочий тиждень, і Андрій забуде, навіть як його звати, до самої п’ятниці…

Роздумуючи над такою перспективою, він котив і котив по шосе і раптом побачив рекламний щит, на який не звертав уваги раніше: «Сантехніка за низькими цінами. Шпалери. Меблі. Біжутерія. Цукор. Трикотаж».

Під щитом виявилася стоянка, на стоянці — кілька десятків машин, від «Жигуля» до БМВ. Дорога вела від стоянки праворуч; там починався речовий базарчик, і Андрій здалека побачив, як поблискують нікельовані деталі на великих прилавках.

Він пригальмував. Змішувач усе одно треба було купувати, а на такому ось придорожньому базарчику ціни, як правило, невисокі. Правда, і товар виставляється залежаний, але Андрій був з добрячим норовом і цілком покладався на свій чималий досвід.

Він замкнув «шкоду», взяв її на сигналізацію і, помацавши гаманець у внутрішній кишені піджака, рушив вузькою бетонною доріжкою до базару.

Покупців було небагато. Продавці сантехніки лузали насіннячко, потягували пиво з пляшок і пропонували за смішну ціну дуже різнорідний товар — більша частина цих гайок, голівок і шлангів годилася тільки на смітник, але траплялися серед них і добротні вироби. Андрій незабаром захопився, бродячи між рядами, прицінюючись і розглядаючи товар. Вибрав було змішувач, поліз за грошима — але в останній момент роздивився мікроскопічну тріщинку у підставі і не купив. За прилавками із сантехнікою тягнулися прилавки з біжутерією, а глибше, під натягнутим над головами поліетиленом, маячив обіцяний рекламою трикотаж. Андрій, що ставився до ринків без фанатизму, але і без бридливості, вирішив оглянути базар цілком — може, трапиться гарна недорога річ, джемпер, приміром, чи сорочка. Перед прилавком з дитячими джинсами він простояв хвилин двадцять — хотів купити синам по парі штанів; продавщиця старалася щосили, ворушила заради нього картаті тюки з товаром, але марно: не було потрібного розміру, а якщо й був, то невдала модель, а якщо вдала, то занадто світла тканина або дівчачий узорчик…

Подякувавши розчарованій продавщиці, Андрій неквапливо рушив далі. Чим глибше занурювався він у базар, тим менше навколо траплялося покупців. Поліетиленові полотнища, що захищали товар від дощу, тихенько шелестіли на вітрі — у деяких місцях Андрію доводилося нахиляти голову, так низько була натягнута «стеля». Базар був багатоярусний, як джунглі: прямо під ногами, на аркушах пакувального картону, стояло взуття, лежали пластикові заколки та шкільні зошити. На прилавках розмістилися колготки й шкарпетки, і знову взуття, «піратські» відеодиски, парасолі та посуд. На стійках, на вішалках, а іноді й просто над головою висіли светри та спідниці, штани, піджаки й плаття. Усі вони були або дуже великі, або малі, або нудотно-рожеві, або ядучо-зелені, або мишачо-сірі і чорно-бурі. Роздивлюючись навколо, Андрій дивувався: невже знаходяться покупці на таку злиденність? Іноді він навіть мацав якийсь рукав, і безпомилково визначав: синтетика…

Утім, ажіотажним попитом тутешній товар і не користувався. Андрій дуже швидко зазначив, що, пробираючись серед прилавків, стійок, «стін» незугарного одягу під низько натягнутим поліетиленом, він залишився єдиним покупцем у цій частині базару. Продавці, яким належало б зазивати клієнта, поглядали на нього з млявим інтересом — начебто їм було байдуже до залежаного на прилавках барахла, начебто вони наперед знали, що Андрій нічого не купить. «Як вони не прогоряють?» думав Андрій. Адже збиток явно прозирає з усього.

Прохід між прилавками зробився таким вузьким, що, коли назустріч Андрію вивернулася з-за рогу бабуся з повним термосів візком, йому довелося боком влізти в щілину між двома стійками, щоб розминуться з нею.

— Чай, кава? — запитала у нього бабуся. — Пиріжки з м’ясом, картоплею, рисом? Піца?

Андрій зрозумів, що хоче пити і, мабуть, зголоднів. Він узяв у бабусі чай і пиріжок; жінка, що торгувала сумками зі штучної шкіри, взяла собі розчинну каву і шматочок так званої піци. Бабуся з візком покотилася далі. Жуючи і дуючи на чай у пластиковому стаканчику, Андрій подумав, що вже час іти.