Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 22

«Япошка» страшенно зрадів, немов підслухавши її думки:

— Два! Один прюс один порусяецца всего два! Не три!

Він реготав басом і для вірності тицяв у відвідувачів пальцем: один, виходить, плюс один, і ніяк три не порусяецца.

— Два! Зі знижкою! Васі бирети, позаруста! І нарево, увесь час нарево. Страсно-страсно, але бояцца не нада!

Напучувані таким чином, вони ввійшли у вискалену пащу. Дешевинка, думав Він. Навіщо я сюди поперся? Ну ж бо, де пластмасові кістяки, гарчір’яні зомбі, манекени-повішеники і виродки з пап’є-маше? Немає? Утім, біля самого входу їх і

не повинно бути. Щоб людина встигла злегка розслабитися…

Вони повернули ліворуч, слідуючи порадам «макаки», коли услід їм долетіло:

— Наш иррюзий — луччий якості! Як скрізь!

Двох розсмішило це останнє: «як скрізь». Філософ, одначе. Конфуцій драний.

Але сміятися вони роздумали.

Точніше, голем роздратування знову заворушився і вирішив, що сміятися нерозумно.

Передчуття їх не обдурили. За першим же поворотом зі стіни вискочив чорт. Криваве підсвічування повинно було додати інфернальності виплодку пекла, але Він і Вона лише стражденно скривилися. Кудлате хутро на морді (мабуть, із старої шапки зробили!), тьмяні світлодіоди в «очах», пластмасові ріжки з міхурами фарби. Злиденність.

— Лівий ріг обламаний. Нічого у нас не вміють.

— А полагодити лінь…

Чорт ображено заскрипів механізмом і, усвідомивши власну нікчемність, забрався в нішу.

Після чорта довго не було, вибачайте за каламбур, нічорта. Видимо, передбачалося, що чекання прихованих кошмарів лоскотатиме гостям нерви і викине в кров порцію адреналіну. Замість адреналіну його і її опанувала нудьга. І отут на них зі стелі звалився ангел. Захитався над головами, шелестячи крилами і сяючи электронімбом. Хиталися напівобщипані, поїдені міллю крила. Сипався курячий пух.

Білосніжна одіж була схожою на балахон, украдений у роззяви куклукскланівця. Зі стоптанних сандалів сиротливо стирчали босі пальці манекена. Обличчя ангела кам’яніло тупою байдужістю. Мовляв, давно тут висимо…

— Horror місцевого розливу! — презирливо фиркнула Вона.

«З яких це пір ангели зараховані у відомство жахів?» — подумав Він.

Через кілька кроків вони вперлися в обшарпані двері. До дверей була косо прибита емальована табличка, явно приватизована з трансформаторної будки: на ній скалився пробитий блискавкою череп. Рішуче штовхнувши двері, вони опинилися… знову в парку. Зі зворотного боку дурного атракціону.

Усе?!

Двоє розгублено перезирнулися. У грудях закипала дитяча образа: і тут обдурили!

— Ну, знаєш! Це просто обман! Треба піти зажадати назад гроші. Хоча б половину.

— Незручно…

— Тобі завжди незручно! І збільшення зарплати попросити незручно, і Таїсію Юхимівну осадити, і батечку своєму заперечити…

— Між іншим, це ти запропонувала сюди зайти!

— У тебе завжди я винувата! На себе подивися!..

Вони швидко йшли геть з парку, уривчасто лаюючись дорогою.

Кожен похмуро дивився собі під ноги.

Він і Вона дулися один на одного ще два дні. Потім помирилися; точніше, усе пішло, як звичайно. Життя повернулося в торовану колію, з якої, за великим рахунком, нікуди і не вибиралися. Час від часу вони знову сварилися. Сварки виникали з дріб’язкових приводів, але жевріли довго, тижнями або й місяцями. Обоє старанно пригадували колишні образи, дурниця розросталася до незмивних образ, що потрясають основи внутрішнього світу ображеного.

Утім, до мордобою і биття посуду справа не доходила.

Одного разу на корпоративній вечірці Він випив зайвого і непоштиво заявив шефу: «Ви не вмієте зав’язувати краватку, старий! На вас краватка висить, як зашморг. Та й цей костюм… костюм треба вміти носити! Це ціле мистецтво. Найняли б якого-небудь стиліста, чи що?» Він погано пам’ятав, що ще наплів шефу. Але наступного дня з’ясував, що фірма більше його послуг не потребує. «Ну і добре! — думав Він, одержуючи розрахунок. — Я б і сам пішов. Працювати під началом лохуватого самодура? Вибачайте!»

Ось, виходить, і звільнили, хоча вдома Він гордо заявив, що пішов сам.

Природно, Вона влаштувала Йому скандал. Благо, привід трапився розкішний. «Куди ти тепер підеш?! — кричала вона, бгаючи в руках рушник для посуду. — Кому ти потрібний?! Там у тебе була перспектива, міг стати начальником відділу, а тепер що? Усе з нуля?! Що? Лох і самодур? Він — лох? Та ти сам лох останній! Фірма розширюється, від замовлень відбою немає, ось тобі й „лох“! Ти завжди був невдахою! Марудою і невдахою!»

Він не витримав, вибухнув у відповідь. Уперше назвав дружину повією, хоча начебто, підстав для цього не було. Просто слово на язик потрапило.

Весною подали на розлучення.

Розійшлися вони на подив мирно, навіть ділячи майно, особливо не сварилися. Якоїсь миті обом подумалося: а може?.. Ні. Не може і не хоче.

Мости спалено.

Нова квартира, отримана в результаті складного розміну, Його дратувала. Тісна, курна, з низькими похмурими стелями. Павутиння тріщин по старому тиньку. Столярка дише на ладан, іржаве переплетіння труб у вбиральні — немов кишки чавунного монстра вивалилися назовні.

Він ще не знав, що проживе в цій квартирі решту свого життя.

Він вірив у краще.

Виходило кепсько. Життя методично, рік за роком, тицяло Його пикою у брудну калюжу, що натікала з чавунних кишок. Згодом Він перестав вірити. А потім — і хотіти хоча б чогось. Знайшов нову роботу: тепер щодня доводилося їздити на інший кінець міста, вминаючись у людське місиво, що заповнювало деренчливе нутро тролейбуса. Відсиджувати скільки треба біля антикварного комп’ютера, подумки матюкаючись: пам’яті не вистачало, місця на вінчестері — теж, PhotoShop увесь час зависав.

Порівняно з нинішнім начальством колишній шеф здавався людиною рідкісної душі, витонченою і дотепною.

Він почав зазивати до себе приятелів і влаштовувати в осоружній квартирі холостяцькі пиятики. Випивши, на якийсь час ставав веселим, жартував, розповідав байки, азартно різав у карти і думав: ще не все втрачено! Ще виборсаємося, зведемось на ноги, знову одружимось…