Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 10

Думаєш відділом культури відбутися?

Голос пісно хихикнув, стверджуючи задоволення від сумнівного каламбуру.

— Даремно ти так думаєш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…

Відбій.

Короткі гудки довбають прямий ефір.

Нюрка демонстративно знизала плечима — якийсь дотепник-самоучка викаблучується! — і нишком підморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мій, але час закінчувати.

Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.

Дуже хотілося курити.

Історія з розіграшем, чи як там випадало розуміти дзвінок про «прописку в ковені», продовжилася у вівторок удень. Нюрка тільки-но відпустила клієнтку, вдову полковника Башмета, однофамільця знаменитого альтиста. Ставши жінкою суто цивільною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самій собі з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарі, а вже потім сильно зацікавилася майбутнім, вчащаючи до ворожок. Попередні шість ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебільшого про «самій собі з любов’ю». А з Нюркою склалося, під чайок з порічковим варенням і густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.

Коротше кажучи, провівши цінну клієнтку до дверей і повернувшись до кабінету, Ганна Павлівна знайшла біля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною раніше уособлювала вдову, і нахабно посміхався.

Незваний гість заслуговував окремого опису. На голеній голові його красувався півнячий гребінь, ліловий із прозеленню. У лівій ніздрі теліпалось кільце, у вусі — матроська серга; такі серги при гнилому цараті вішали матросам, які вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою — гвіздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкіряний куртець, що тиліпався на вузьких плечах жертви пірсингу, порізали бритвою в місцях найнесподіваніших. На тлі цієї одежинки-мучениці діри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.

— Покликати чоловіка? — поцікавилася Нюрка, жінка не з лякливих.

— Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлівно, — мерзенний панк-вторженець зібрав усю колоду карт воєдино і заходився її тасувати з надзвичайним умінням. Потім витрусив на стіл трефову даму і тицьнув у неї обгризеним нігтем, немов хотів щось підкреслити. — Ні, чоловіка кликати не треба. Тому що чоловік ваш вже третій день як виїхав у черговий вояж, вимінювати очевидне і неймовірне на курей і гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель гріха?

— Може, міліцію?

— Навіщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все інакше, — він сильніше підкреслив лінію на трефовій дамі. — У нашому спільному випадку. Ви мене розумієте?

«Ні, не злодій. Гірше. Псих. Краще його не дратувати…»

— Вам повістка, найдорожча Ганночко. Звольте, блін, одержати.

«Як він потрапив до кімнати? Через вікно? Там ґрати…»

Машинально Нюрка простягнула руку і взяла папір, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до крові, — і панк спритно відняв «повістку» назад. Відірвав корінець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на підпис із викрутасом наприкінці.

Хижо смикнувши закільцьованим носом, гість сховав добуток.

— Ось, — з поклоном він знову простягнув «повістку» господині будинку. — Так, добре. Тепер знову поверніть її мені. Самі, самі поверніть, відбирати на другому колі заборонено. І ще раз візьміть. Усе. Фініта ла мюзикл. Прощайте, скелястії гори…

Обійшовши Нюрку, він нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англійський замок.

— Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про інше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душі з душком…

Двері брязнули, відсікаючи ідіотську пісню.

Саме буденність того, що відбувається, дивовижна, карколомна буденність спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’єр, хлопчисько на побігеньках. Цілком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсі, усе розуміє, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумі і тверезій пам’яті, усвідомлюючи ступінь відповідальності…

Казенні формулювання на смак відгонили кислою міддю.

Жінка опустила погляд. Скислилось до оскоми:

«Пропонується з’явитися… для прописки… у ковені за місцем проживання… Греківська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… із собою мати…» І печатка: грифон присів на задні лапи, а над тім’ям звіра в’ється напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.

Нюрка з насолодою скрутила дулю і тицьнула „нашою відповіддю Керзону“ у вікно. Ось я вам, жартівникам, поїду на Греківську опівночі! Ось я вам, заразам, зроблю приємність! Не на ту нарвалися, сволота! На мені де сядеш, там і злізеш…

— Це ти, Нюро Павлівно, даремно, — сказав панк через ґрати вікна. Він звівся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребінь, і виразно продовжив: — дуля твоя примітна, нічого й казати, тож дякуємо за частування. А з іншим… Даремно, слово честі. Краще не єрепенься.

— Ах ти!.. Ах ти погань!..

— Дешевше вийде. Це я тобі, як півник з високої спиці. Пройди реєстрацію і царюй, лежачи на боці. Усікла?

Гребінь гойднувся і зник.

„Треба було мінятися. Коли Раїса пропонувала переїхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кімнати суміжні, зате кухня велика, і восьмий поверх… Чоловік до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“

Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилізла з-під дивана і похнюпилася, відчуваючи провину.

— А ти чого не гавкала, дурко?

Болонка дзявкнула, вибачаючись.

До вечора п’ятниці нічого особливого не відбувалося, і це мучило Нюрку найбільше. Тиша, спокій, умиротворення. Повістку вона сховала у в’єтнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришці, час від часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Ні, бридкий папірець преспокійно лежав на дні. Дзвонити ніхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клієнти, подруги, по міжнародці озвалися діти, дали трубку Антошці, той розповів бабусі про ніндзів-чебурашкок…