Кали-юга (СИ) - Олди Генри Лайон - Страница 40

— Не зрозумію підтексту? — перебив старого Дінеш. — Натяків? Усього того, що ви мені щойно пояснили? Так, генерал мав рацію, а я був сліпий.

Старий поліз у шухляду столу, дістав чотки: дванадцять намистин із чорного агату. Пальці його почали повільно перебирати намистину за намистиною — так шрі Чаттерджі робив тільки тоді, коли був дуже схвильований і хотів заспокоїтися.

Нікому, крім нього, не було дозволено торкатися до цих чоток.

— Вибачте мені, — сказав Чаттерджі Вішванатх. — Я образив вас. Я не повинен був цього робити. Уклінно прошу пробачити мені.

На Дінеша немов окріп виплеснули. Він ледь не став перед учителем на коліна, але посоромився. Такий вчинок могли оцінити, як занадто пафосний, демонстративний, а отже, нещирий. Сказати по правді, він не знав, що робити, що говорити.

— Вимикайте системи, — схоже, шрі Чаттерджі вловив стан Дінеша, бо тон його змінився, ставши сухим і діловитим. — Увесь комплекс «Калі» й ті ресурси, які вона встигла захопити. Виконуйте наказ.

— Це вбивство, — тихо промовив Дінеш.

— Так, — погодився старий. — Це вбивство, якщо не знати, що ми безсмертні. Але ж ми з вами знаємо, правда?

14. ЛЕО

— Тягни свіжі аки. Ці — на зарядку.

— Плюс!

У чотири руки робота йшла веселіше. Проти участі Щигля Калина більше не заперечувала. Удвох справлялися швидше, навіть залишався час на відпочинок. Увійшли в ритм: перезаряджання дронів, заправка генератора, готування, сон по черзі. І знову — перезаряджання, заправка… Так працює добре змазана шестерня величезного механізму. Охопити поглядом, усвідомити справжні розміри й устрій цього механізму Лео з Щиглем були не в змозі.

Не шестерінчаста це справа. Крутись та не заїдай.

По їхньому опорнику нічого не прилітало. Жодного разу. Лео відчував: про це дбає Калина, методично знищуючи потенційні загрози.

Вони зависли на виділеному їм клаптику простору, як на безлюдному острові. Звістки з «великої землі» долітали мізерними уривками. Віддалений гуркіт розривів із передової, рідкісні повідомлення по рації, скупі розповіді водіїв, які доставляли провіант, пальне та боєприпаси. Іноді Калина зглядалася — вмикала дисплей, де дрони пікірували на здобич. Там розквітали клумби з вогню й диму, рвалися на шматки плоть і метал. Трансляція тривала недовго: хвилина, друга, й картинка без попередження зникала, а дисплей повертався в «сплячий режим».

Комп'ютер при цьому справно гудів вентиляторами, дзижчав жорсткими дисками та блимав індикаторами, іноді виходячи на форсаж. У такі моменти здавалося: процесорний блок ось-ось злетить і понесеться геть слідом за дронами.

У двері влетіла чергова зграйка. Дрони чинно розсілися на ящиках, коли затріщала рація. Крізь перешкоди прорвався голос комбата:

— Усім підрозділам! У нас масована хакерська атака! Перехоплення управління! Припинити запуск дронів усіх типів! Повторюю: припинити запуск дронів усіх типів!

Лео оторопів: ніфіга собі!

— Ті, що в повітрі, — повернути на базу. У всіх дронів відключити живлення, зняти акумулятори! Ніяких запусків до подальших розпоряджень. Ніяких дронів у повітрі! Підтвердьте, як зрозуміли?

«Плюс, зрозумів!» — ледь не випалив Лео на рефлексі.

«Мінус, не зрозумів, повторіть!» — ледь не злетіло з язика секундою пізніше.

Комбат його випередив.

— Лео, на зв'язку Лісовик. Як чуєш?

Уперше комбат звертався особисто до нього.

— Прийом! Підтвердь, як зрозумів!

Підтвердити? Попросити повторити? Удати, що нічого не чув — зв'язок ні до біса! — та вимкнути рацію? Лео завис, як перевантажений комп'ютер, не в змозі прийняти рішення.

У дверях з’явилася чиясь постать, затулила світло. За нею — друга, третя. У бліндажі стало тісно.

— Молодший сержант Вахненко? Ваше завдання завершено. Вимкніть живлення комп'ютера.

Хто це? Смаглявий, горбоносий, лупаті очі. Форма без знаків розрізнення. Чого він чекає? Ну так, відповіді.

«Хто ви такий?! Пред'явіть документи!» — хотів вимагати Лео.

І запізнився. Сьогодні Лео весь час спізнювався. Не чекаючи запитання, горбоносий змахнув рукою. Промайнула розкрита книжечка посвідчення — фото, підпис, печатка.

Промайнула — і зникла.

— Повторюю: вимкніть живлення комп'ютера.

— Не треба…

— Повторюю востаннє…

— Не треба цього робити! Там же вона!

Знати б ще, чому, але Лео був упевнений: горбоносому все відомо. Осколок у потилиці, інтегральний режим, Калина в комп'ютері… Цьому чорту відомо більше, ніж йому, молодшому сержанту Вахненку.

— Я знаю, — у відповіді горбоносого звучала печаль. — Це жахливо. Але це необхідно.

Й іншим, жорстким тоном:

— Виконуйте наказ!

— Це її вб'є!

— Виконуйте…

Спекотна хвиля піднялася в грудях, вдарила в голову — й Лео, не витрачаючи більше часу на слова, кинувся на вбивцю. Їх із горбоносим розділяло всього два кроки, але Лео не судилося їх подолати. Дві тіні виметнулися з-за спини непроханого гостя. Буйного сержанта без церемоній тицьнули носом у земляну підлогу, заламали руки так, що, здавалося, лопатки ось-ось відірвуться. Крикнути, обуритися, хоча б обматюкати — куди там! Він насилу міг дихати, з натугою крекчучи від болю.

Жахливим зусиллям Лео примудрився вивернути голову та побачив, як до комп'ютера підходить ще хтось. Скільки ж вас тут?!

Пролунало зле дзижчання: прокинулися дрони, які очікували перезарядження. Що вони можуть? Посікти вбивць лопатями? Що б не збиралася зробити Калина, сьогодні був не її день. На краю поля зору виникла тінь із громіздким футуристичним агрегатом у руках. Антидронова рушниця? Вона не зупинить Калину! Лео добре знав це на власному досвіді. Перемикання каналу зв'язку, зміна діапазону частот…

Їм і не потрібно було її зупиняти. Усього лише виграти кілька секунд. За ту мить, поки дрони застрягли на старті, індикатори комп'ютера встигли відчайдушно блимнути — і згасли. Гул вентиляторів і бурчання хард-драйвів змовкли…

Виникли знову.

Блок безперебійного живлення!

Ще мить, і комп'ютер замовк остаточно: шнур із безперебійника висмикнули. Завмерли на ящиках дрони, так і не встигнувши злетіти. Затих генератор. У тиші, що настала, стали чутні звуки далеких розривів. Чи це пульсувала кров у скронях?

— Заспокоїлися?

— Так, — прохрипів Лео.

— Не станете більше лізти в бійку?

— Ні.

— Відпустіть його.

Лео встав. Морщачись від болю в м'язах і зв'язках, із хрускотом розім'яв плечі. Він дивився повз горбоносого. Говорити було ні про що.

— Раджу вам надалі, — горбоносий вважав інакше, — бути обережнішими з імпульсивними поривами. Я заплющу очі на вашу поведінку. Але інший на моєму місці може виявитися не настільки короткозорим.

Трибуналу не буде, зрозумів Лео. Й що тепер, у дупу його поцілувати? Вони вбили Калину. Все інше не має значення.

— Знаєте, Вахненко, я вам заздрю.

Про що це він?

— Кинутися в бійку за кохану жінку? Попри очевидні наслідки? Ви кшатрій, я брахман. Я так не можу.

Лео нічого не зрозумів. Псих якийсь.

Псих помовчав. Додав:

— Але й ви не можете того, що можу я.

І сухо, офіційно, даючи зрозуміти, що розмову закінчено:

— Залишайтеся на місці до подальших розпоряджень. За вами приїдуть.

Гості винесли з бліндажа та з позиції все обладнання: комп'ютер із периферією, монітори, дрони, антену з підсилювачем сигналу, ретранслятор… Генератор залишили. Тінню, блідою примарою Лео бродив опорником. Бліндаж, окопи, траншеї — усе здавалося чужим, мертвим.

Я теж помер, не до речі подумав Лео. Це просто не так помітно.

Звідкись виник Щиголь. Відчувши дупою, що начальство з'явилося не на добро, рядовий десь ховався. Він хотів щось сказати, заглянув Лео в обличчя — і знову зник, від гріха подалі.