Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 182

– Коли Грошенятко заволав: «Людину вбили!», я так злякалася! – розповідала Естер. – Не минуло, мабуть, і години, як ти вийшла з корчми, і раптом – повідомлення, що когось убили. Я подумала: а раптом – тебе! Потім з'ясувалося, що Грошенятко погарячкував. Міліція незабаром визначила, що нікого ніхто не вбивав, а просто бандит сп'яну довбанувся головою об цеглину й – капут.

Відразу принцеса довідалася й про те, що Мгобокбекбе вже має дві задокументовані вищі освіти: історик і філолог, а крім того він – лицар Напівкруглого Столу.

– До речі, дівчата, ви не повірите, але мене дотепер ніхто не поцілував із цього приводу, – натякнув свіжий лицар, і відразу обидві студентки-першокурсниці виправили цей недогляд, прикрасивши губною помадою обидві щоки друга.

– Між іншим, у мене після того дощового вечора теж трапилось дещо на кшталт чуда. Ну, чудо – не чудо, а щось незрозуміле, – похвасталася коронована блондинка. (Слово «коронована», безцінний читачу, не треба розуміти буквально. Зіночка ходила без корони. Тобто в неї, як і в старшої сестри Зінулі, була маленька декоративна корона. Але надягала вона її тільки із приводу публічних офіційних особливо врочистих заходів.) – Отже, вийшла я тоді з корчми, розкрила свою рожеву парасольку й пішла до замку. На вулиці нікого не було. Прийшла, відкрила ключем двері своєї кімнати, увійшла, запалила світло, зняла куртку, розтопила камін, поставила біля нього парасольку, щоби сушилася, переодяглася в домашнє, узяла книгу з тумбочки й заповзялася читати. Ось отут починається незрозуміле. По-перше, – звідки узялася ця книга? Це був пошарпаний рукописний том – старотерентопський переклад давньоірландського трактату з магії друїдів. У мене не було такої книги. Питання: як же вона потрапила в мою кімнату, якщо кімната була закрита, а ключ – у мене? По-друге, я ніколи не цікавилася магією, тим більше – магією прадавніх ірландців, а тут раптом заходилася читати цю спецлітературу із захватом, начебто це був захоплюючий роман. Хоч я й знаю старотерентопську мову, але цей рукопис був напханий специфічними магічними термінами, мені невідомими, так що я практично нічого не розуміла, але однаково тупо читала ці незрозумілі фрази години дві й не могла відірватися. І тільки після цього завела будильник, почистила зуби і так далі, а потім лягла спати. Ранком розбудили батьки, і виявилося, що я проспала. Але хоч я й збиралася до університету у поспіху, все-таки встигнула помітити, що рукопису там, де я його поклала, уже немає. Після повернення з університету стала його шукати із цікавості, та так і не знайшла. Ніхто із придворних його не бачив, у нашій бібліотеці його немає й ніколи не було. Просто містика якась! І крім того, парасолька пропала. Увечері поставила сушитися, а ранком її не було. Так дотепер і не знаю, куди вона зникла. Довелося нову купити. Так що й у мене, як бачите, трапляються маленькі чудеса.

(Парасолька, безцінний читачу, була зламана Бандюгою відразу ж, як тільки принцеса спробувала нею захищатися. Ранком двірник, що прибирав вулицю, викинув у сміттєвий контейнер брудну порвану рожеву ганчірку з покрученими металевими ребрами. Ґвалтівник відшпурнув цю річ досить далеко від підворіття, тому міліціонери її не бачили.)

Потім Зіночка розповіла, як вона з іншими студентами фольклорного факультету університету їздила по селах у пошуках народних пісень, казок і інших добутків усної літератури. Але все, що вони чули від народних співаків і розповідачів казок, уже було відоме й записане ще сто років тому.

– Так, фольклор центральних районів королівства добре вивчений, тут важко знайти щось нове, вірніше – старе, але невивчене, – сказав Мгобокбекбе. – Шукати треба в глибинці, подалі від центру, ближче до Окраїнних Земель.

– За десять днів нашого спілкування із сільським народом лише один раз попалося те, що не записане у фольклорних збірниках, – продовжила дочка короля. – Один моторний дідок наспівав під гармошку чотири десятки смішних частівок.

– Ти їх пам'ятаєш? Проспівай, – попросила Естер.

– Пам'ятаю, але вони не дуже пристойні, з ненормативною лексикою, – відповіла Зіночка.

– Нічого. Ми троє – люди дорослі, а з пісні слова не викинеш, – наполягала дочка корчмаря.

І прекрасна принцеса, злегка зашарівшись від зніяковіння, проспівала матірні частівки. Вони дійсно були смішними, і Естер із Мгобокбекбе щиро реготнули.

Потім свіжий лицар зізнався, що він має намір переселитися з корчми до лицарського гуртожитку. Він, звичайно, любить Гільденштернів, але у власній окремій квартирі людина почувається впевненіше, вільніше, чим у квартирі інших людей, нехай навіть і любимих.

– Я тепер дорослий чоловік, а дорослому чоловікові належить мати свою квартиру, хоча б у гуртожитку, а не жити в приймах на чужій житлоплощі.

– А якщо ти передумаєш бути лицарем? – запитала Естер.

– Мені пропонують роботу в університеті. Там теж є гуртожиток. Що стосується лицарського – то він усього в десятьох хвилинах ходьби звідси й у п'ятьох хвилинах – від Королівського замку, так що зможемо бачитися часто, поки я в Жорикбурзі. До речі, я хочу просто зараз піти туди й познайомитися із цією житлоплощею.

– Чур, ми з тобою, – попросила Естер.

– Схвалюю, – погодилася нова людина.

Вони втрьох спустилися сходами з другого поверху й вивергнулися на вулицю.

Виходячи з корчми, Мгобокбекбе обернувся до принцеси й, як би продовжуючи розмову, вимовив:

– От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики. І...

– Хлюмсики? Які хлюмсики? Я ні про яких хлюмсиків не говорила, – перебила його дочка короля.

– Ти згадала про хлюмсиків, – нагадав хлопець.

– Ні про яких хлюмсиків я не згадувала, Мгобокбекбе. Тобі почулося.

– Згадувала, Зіночко.

– Та ні ж.

– У мене свідок є. Скажи, Естере, ти чула, як Зіночка вимовила: «Хлюмсики? Які хлюмсики? Я ні про яких хлюмсиків не говорила»?

– Чула, – підтвердила дочка корчмаря.

– От бачиш, Зіночко, і Естер чула, як ти згадала про хлюмсиків, – наполягав Мгобокбекбе.

– Я сказала це вже після того, як ти сказав: «От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики», – сперечалася принцеса.

– Ну після чи не після, а – сказала. А я передбачив, що ти зараз заговориш про хлюмсиків, і, випередивши тебе, вимовив: «От ти, Зіночко, кажеш: хлюмсики», – із серйозним видом морочила голову нова людина.

– Я не збиралася говорити ні про яких хлюмсиків. Я взагалі не знаю, що таке хлюмсики. Уперше чую, – виправдовувалася блондинка.

– Як?!! Ти не знаєш, що таке – хлюмсики?!! – здивувався хлопець, зупинившись і вилупивши на принцесу здивовані очі. Здивувався так, ніби вона сказала, що не знає що таке ніс і вперше про ніс чує.

– Не знаю, – зніяковівши, прошептала дочка короля.

– Ти?!! Не знаєш?!! Що таке – хлюмсики?!! Не може бути!!! – Здавалося, Мгобокбекбе був приголомшений цим її незнанням. Він дивився на Зіночку, високо задерши брови, здивовано роззявивши рота і остовпівши посередині тротуару.

– Ну не знаю, – згоряючи від сорому, белькотала принцеса. – А що це таке?

– Де? – перепитав хлопець.

– Хлюмсики.

– Поняття не маю, – спокійно відповіла нова людина, як ні в чому не бувало продовживши рух до гуртожитку. – Я сам уперше почув це слово тільки-но, коли його проговорював.

– Черговий розіграш, – розсміялася Естер. – Чарівники вклали в Мгобокбекбе звичку до розіграшів, і тепер він усім морочить голову своїми приколами. От і тобі.

– У мене це виходить автоматично, поза мого бажання, – сказав хлопець. – Так я запрограмований магією.

(Тут Автор, забігаючи вперед, зауважує, що і згодом, аж до 8 жовтня, Лицар Пивної Кружки буде при спілкуванні з іншими людьми мимоволі, піддаючись впливу вкладеного в нього Глібом Цвяхом навіювання, утинати розіграші. Самому йому вони будуть не до душі, оскільки, на його смак, примітивні і безглузді, але втриматися від них він не зможе в силу впливу навіювання. Автор надалі не згадуватиме про його нові мимовільні розіграші для економії місця в своїх писаннях, але читач може мати на увазі, що це відбувалося кожного разу аж до, повторює Автор, 8 жовтня.)