Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 173

– Так, було таке діло, – погоджується Автор. – Але це був одиничний такий випадок.

☼ ☼ ☼

Сперечаючись про кінематографічний політ грифона, лицар Борис і граф-шриньзякобубудець Остап Влучне Вухо побачили якогось громадянина, що сидів на пні. Громадянин, почухуючи кучеряву борідку, крізь круглі окулярики спостерігав наближення лицарів, а коли вони під'їхали, викликнув:

– Ласкаво прошу до Краю Зачарованих Велетів!

Тільки не подумай, безцінний читачу, що сама людина, що сиділа на пні, була велетнем. Ні, це був звичайного росту дядечко. Років п'ятдесяти п'яти, з кучерявою головою, невеликими вусиками й борідкою, в одязі спортивно-прогулянкового типу (як одягаються грибники або пікнікарі, (чи як там одним словом називаються люди на пікніку)).

– Велетів? Зачарованих? Краю? – перепитав лицар Борис.

– Уперше чую, – зауважив Остап Влучне Вухо.

– Якби ви сказали, що вам відомий Край Зачарованих Велетів, я б вам не повірив, бо саме я є першовідкривачем Зачарованих Велетів, і крім мене про них майже ніхто поки не знає. Маю честь представитися: професор-велетнезнавець Панас Єрмолайович Чухайніс.

Лицарі теж представилися професорові...

Велетнями, безцінний читачу, у Терентопії нікого не здивуєш. Велетнів можна зустріти й у нас – у Великому Світі, тому що велетень – це звичайна людина, яка від інших відрізняється лише тим, що його організм виробляє більшу кількість гормонів росту, у зв'язку із чим він виростає крупніше за інших людей. У Терентопському королівстві велетні трапляються частіше, чим у нас, та й ростом терентопські велетні, як правило, побільше наших. Якщо наші велетні, читачу, як правило, нижче трьох метрів, то терентопські частенько – від трьох до трьох з половиною метрів, а один навіть вимахав до трьох метрів дев'яносто восьми сантиметрів. Можливо, причиною тому – дещо підвищена магічна енергетика цієї підпільної території. Гігантизм, як правило, не передається в спадщину; велетнями нерідко бувають діти людей нормального росту, та й діти велетнів часто-густо мають нормальний ріст. У велетня Корифеєва, що живе в селі Лисїжаки, син, Корифеєв-молодший, теж велетень, але це – виключення.

У Біблії сказано, що в дуже давні часи на землі було чимало велетнів, і що народжувалися вони від сексуальних контактів ангелів із земними жінками (Вітхий Завіт, Книга Буття, розділ шостий). Але, схоже, що вже багато тисяч років така, так би мовити, технологія виробництва велетнів не застосовується, і вони народжуються винятково від звичайних безкрилих чоловіків.

Найбільший з терентопських велетнів, Агапон Антейович Шальбротченко, той самий, якому не вистачило лише двох сантиметрів до чотириметровості, проживає в містечку Вухатий Міхур, де працює банщиком громадської лазні. Через свій величезний ріст Агапон Шальбротченко не може ввійти в цю невисоку лазню, тому в лазні працює, строго кажучи, не весь цей велетень, а лише його величезні руки, які він засовує усередину через спеціальні отвори в стіні, сам залишаючись зовні. Працює він на дотик, не бачачи клієнтів, що паряться й купаються, тому обслуговує не тільки чоловічий, але й жіночий контингент. І треба сказати, що жінкам подобається, коли обслуговує саме він, оскільки в нього, за їхніми словами, «ніжні, ласкаві руки»...

– Так ви стверджуєте, шановний пане професоре, що отут – регіон велетнів? – перепитав граф Остап Влучне Вухо, задумливо почухуючи зображений на щиті ківш і озираючи околиці. Але єдиними велетнями, що потрапляли в його поле зору, були гіганти, так би мовити, ботанічні: дуби та інші дерева. – Невже тут велетні згрупувалися у власний регіон?

– Що значить – згрупувалися? А, ви маєте на увазі, що край велетнів утворювався отут за рахунок пришестя сюди велетнів із усього королівства? Ні! Велетневе плем'я отут жило споконвіків. Причому, на відміну від інших велетнів, тутешні велетні були потомственими. Плем'я гігантів, так би мовити, – заперечив Панас Чухайніс. – Це плем'я мешкає отут уже більш тисячі років.

– Треба ж! Дивно, а я ніколи не чував, зрозумійте мене правильно, про велетневе плем'я, – захопився лицар Борис. – Окремих велетнів бачив, але що існує ціле плем'я потомствених гігантів, навіть припустити не міг!

– Так, інформація для мене просто сенсаційна, – підтакнув граф Остап Влучне Вухо, продовжуючи шарити очима по окрузі. – Але поки я не бачу жодного велетня...

– Природно! Вони ж – зачаровані! Їх неможливо просто так побачить, – сказав велетнезнавець.

– Як зачаровані? – з'ясовував лицар Борис. – Вони що – велетні-невидимці? Чи, може, вони, зрозумійте мене правильно, перетворені на дерева або інші предмети?

– Та не на які не предмети, – відмахнувся професор. – Цих велетнів неможливо побачить неозброєним оком, оскільки вони дуже маленькі, практично мікроскопічні.

– Мікроскопічні велетні?! – здивовано викликнув граф Остап Влучне Вухо, а лицар Борис здивувався мовчачи. – Абсурд якийсь! Як же це велетні можуть бути маленькими?! Якщо маленькі, то які ж вони велетні?! Якщо їх неможливо побачить без мікроскопа, то вони мікроби, а не велетні.

– Так, між нами кажучи, у дану епоху вони дійсно є не гігантами, а мікроорганізмами, – погодився Панас Єрмолайович.

– Так чому ж ви їх, зрозумійте мене правильно, називаєте велетнями? – гмикнув Борис.

– Бо вони самі себе так називають, – пояснював Чухайніс. – Я вважаю, що кожний народ треба називати так, як він хоче. Наприклад, американці африканського походження дуже не люблять, коли їх називають «неграми». Самі себе вони називають «афроамериканцями». Виходить, і всі інші мусять їх називати так само, на мою думку. Народ картулі іменує себе саме картулі, а ми цих картулів чомусь називаємо грузинами. Або суомалайнени звуть себе суомалайненами, а ми суомалайненів чомусь називаємо фінами. По-моєму, це неправильно. От якби українці називали себе українцями, а інші народи звали їх, скажімо, хрульпупуцьками, то, думаю, українцям це не дуже б подобалося. Мікроскопічні люди, що мешкають в цій місцевості, називають себе «велетнями», «велетами», «гігантами» і так далі. Яке ж право я маю називати їх якось інакше.

– А чому ці малявки привласнили собі таку назву? Ми в тисячі разів більше за них, і то велетнями себе не називаємо, – вимовив Остап Влучне Вухо.

– Тому що вони нащадки справжніх великих велетнів. Як віщає їхній переказ, величезні велетні, їхні предки, що жили в цих місцях, кілька сторіч тому скривдили якогось могутнього чарівника, і той їх прокляв. Проклін полягав у тому, що в цьому племені дорослі діти мусили бути у два рази менше за батьків. У результаті, велетневі діти, що народилися після прокльону, були ростом зі звичайних людей, онуки – ростом з карликів, правнуки – ростом із гномів, праправнуки – ростом з ліліпутів Свіфта, прапрапраправнуки – ростом з Дюймовочку Андерсена і т.д. Так, зменшуючись від покоління до покоління, нащадки велетнів зробились настільки малесенькими, що без мікроскопа їх тепер не розглянути. Втім, зараз дорослі діти мікроскопічних велетнів мають такий же зріст, що й батьки, як показали мої огляди їх за допомогою мікроскопа, із чого можна зробить висновок, що дія прадавнього прокльону припинилася. Більше того, я зафіксував два випадки, коли дорослі діти більше батьків у два рази. Можливо, це початок зворотного процесу, можливо, за сотні років нащадки цих мікроскопічних людей знову стануть справжніми велетнями... І як я вже сказав, незважаючи на зменшення, представники цього племені продовжували й продовжують вважать і називати себе як їхні предки – велетнями. І, як і раніше, вони на нас, звичайних людей, дивляться зверхньо, як у переносному значенні, так і в прямому, бо будують свої мікроскопічні помешкання на деревах, на висоті трьох-чотирьох метрів, завдяки чому позирають на випадково прийшлих сюди людей, звичайних людей, з тієї ж висоти, з якої дивилися їхні гігантські предки. І терпіти не можуть, якщо хтось не визнає їхньої величі й указує на їхню мізерність. Слава Богу, вони не чули, як ви обізвали їх малявками, бо їхні малесенькі барабанні перетинки не здатні вловлювати настільки низьких звуків, як людський голос, так само як наші барабанні перетинки не здатні вловлювати настільки високих звуків, як їхній голос. З нашого погляду, вони видають ультразвуки, дуже тихі, а з їхнього погляду, ми видаємо інфразвуки, – сказав бородатий професор і, дихнувши на лінзи своїх окулярів, став протирати їх хусточкою.