Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 166

До цього часу сутінки вже щільно просочили Жорикбург, тому ввімкнулися вуличні ліхтарі. Але в тіні підворіття люди ставали невидимцями.

Ще раз оглянувшись по сторонах, Траляляліні покрокував вулицею Плоских Кішок, насвистуючи мелодію пісеньки «Ах, Одеса – перлина біля моря».

Але тільки порівнявся з підворіттям, як із пітьми викинулася потужна длань, хапнула свистуна й утягнула в пітьму.

Хоч у тіні підворіття загарбник виглядав великим нечітким силуетом, так званий віртуоз без зусиль впізнав його:

– У чому діло, святий отче! Суддя мене виправдав!

– І я виправдаю, якщо повернеш нечесно нажите, сонечку! – пробасив силует, утримуючи жертву залізною хваткою.

– Поверни грошики, і тебе ніхто пальцем не торкне, – додав інший силует, більш мініатюрний, старечим фальцетом.

– Навіть якщо ви мене торкатимете пальцями, я, на жаль, не зможу виконати вашого прохання, – відмовився так званий лауреат. – Адже повернути зароблене – виходить, визнати неправоту судді, а оскільки суддя персоніфікує закон, то й – неправоту закону. А я ніколи не дам приводу поставити під сумнів правоту закону, краще й не сподівайтеся.

– А ну, понюхай, чим пахне! – сунув патріарх важкий кулак до ніздрів віртуоза.

– Ваші пальці пахнуть ладаном, – визначив той.

– Ні, красеню, це пахне нічогеньким прочуханом! – сказав Іполит Четвертий.

– Бити будете, отче? – догадався затриманий.

– Так, будемо проводити виховну роботу у вигляді нанесення легких тілесних ушкоджень, – підтвердив громіздкий бородань, масажуючи біцепс.

– Краще віддай шурхотики, громадянине, не змушуй порядних людей галабурдити! – підказав затриманому ще один сірий силует, дзвякаючи металевою одежинкою.

– Ні, як можна, за кого ви мене маєте? Не для того я трудився на оперній сцені, щоб тепер дарувати рідні гроші невдячним із підворіття! – упирався Траляляліні.

– Господь свідок, ми прагли обійтися без насильства, – зітхнув патріарх. – Але іншого виходу немає. Як говориться: бити чи не бити? – от у чому питання; звичайно, бити! – от у чому відповідь.

Іполит Четвертий уже заніс був над жертвою потужного кулака, але раптом згадав в'язницю, де сидів за побиття Наполеона, і затисши вуха жертви долонями, шепотом додав:

– Але бити так, щоби йому не було мучительно боляче: без синців і подряпин. Якщо не буде слідів, він не зможе довести, що його били, і притягти нас до відповідальності. Сторонніх свідків же нема. Бийте делікатно, обережно, м'яко, ніжно, лагідно.

Проінструктувавши депутатів, грізний служитель культу відпустив голову приреченого, і Траляляліні виявився оточеним «хуліганами»-початківцями.

– Будь ласка, не юрбіться, громадяни, усім вистачить! Станьте в чергу! – призвав до порядку так званий віртуоз. – Підходьте по одному. Хто перший?

– Я перший, – викликався один із сірих силуетів, виступаючи вперед (якщо б було більше світла, то цей безликий силует виглядав би майстром Нетребеньком). – От тобі за Баха, Брамса й Ліста! Діставай!

Символічно поплювавши на мозолисту долоню, Вакула Охрімович ляснув нею так званого лауреата по плечі. Якби не попередня погроза, це виглядало як дружнє поплескування.

– Дістав. Наступний! – скомандував маестро.

Наступним його лицар Левове Копито штовхнув долонею в чоло.

– Усе? Ви вільні, – відпустив його об'єкт биття. – Наступний!

Коротун Джульєт Дездемонович буцнув гастролера головою в живіт.

– Зараховано. Далі! Активніше, громадяни, час же плине. Підходьте, не соромтеся, – підбадьорювала жертва початківців хуліганства.

Далі старигань-стахановець Ілля Шнапс виявив активну життєву позицію у вигляді контактів кулачків із об'єктом биття. Але це виглядало не як удари, а наче масаж грудей «лауреата».

– Молодець, батю! – похвалив так званий віртуоз. – Хто там далі?

Далі був Акмус. Тобто, далі бив Акмус. Пальцями по вухах.

– Ущщщ, – засичав при цій процедурі той, що зазнавав виправлення. – Усе? Наступний!

Отут сталася затримка. Серед тих, хто ще не приклав руку до виховання так званого лауреата, залишилися два очкарики – бібліотекар і екскурсовод, але вони не поспішали приступатися до делікатних тортур.

– Ну ж бо, добродію Бізончику! – поквапив одного з них Іполит Четвертий.

– Ні! – рішуче відмовився син Койота Тамбовського. – Я за станом душі – гуманіст. Я не можу бити руками живу людину!

– Бийте нога... Тьху, я хотів сказати – проводіть виховну роботу ногами, – порадив патріарх.

– Ані ногами, ані іншими частинами організму! – відмовлявся індіанець.

– Ну хоч плюньте на нього! – наполягав релігійний діяч.

– Я не верблюд. Я – Бізончик!

– Ой, мама моя! Втрачають час через таку дурницю, – не витримав сперечань Траляляліні. – Щоб не гальмувати процес, я сам це зроблю за гуманіста. – Він долонею відважив собі ляпасу, не сильного, але дзвінкого. – Готово!

– Ех, товаришу індіанцю, забули ви своє коріння! – корив бібліотекаря патріарх. – Ваші предки із кривдника знімали скальп, а ви не можете зняти тягар обману з його душі. Якби про це бува дізнався багатьма знаний покійний індіанець Великий Змій, то він від сорому за вас у труні б перевернувся.

(– Іполит Четвертий у цьому випадку не правий, – втручається раптово скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку.

– У чому не правий? – уточнює півкуля Права. – У тому, що намовляв супутників до таких, можна сказати, хуліганських дій? Ну, по суті, так, такий самосуд юристи можуть кваліфікувати як правопорушення.

– Ні, я маю на увазі, що він був не правий, говорячи про перевертання в труні Великого Змія. Індіанець Великий Змій, або магіканським наріччям Чинґачґук, один із головних героїв ряду пригодницьких романів Фенімора Купера, не міг би перевернутися в труні, навіть якби був реальною людиною, а не літературним героєм. Оскільки його після смерті не поховали в труні, а, за індіанською традицією, спалили на вогнищі. Про що сказано в романі Купера «Піонери». Так що, якби цей попіл і перевернувся, то без усякої труни.

– Мені нема чого до цього додати, – додає Автор.)

Бізончик Солом'яний соромливо зарум'янився й став дійсно червоношкірим, але в тьмі підворіття цього ніхто не помітив.

– Досить теревенити. Хто там наступний? – підганяв маестро.

– Дракон, – сказав Іполит Четвертий.

– І я – ні! – відмовився хвостатий екскурсовод.

Як безцінний читач, напевно, уже помітив, інтелігентний дракон Інокентій Карлович хоч і ненавидів хамство й корисливу брехню, душу мав добру, відхідливу. Коли він спобігався з нахабним жлобом, який заради себе любимого був готовий на все, йому хотілося заморозити нахабу презирливо-холодним поглядом або спалити гнівно-спопеляючим. Але як тільки кривдник опинявся в жалюгідному становищі, ненависть змінювалася на співчуття. Так було з хамуватим лицарем Аркадієм, так трапилося й тепер. Шахрай, оточений недругами, вже не викликав у відхідливій душі дракона бажання погіршувати його незавидне становище.

– А я б вдарив, коли б мав кулак, – пискнув із брезентової кишені дощовий хробак у пенсне.

Автомобіль, що цієї миті проїхав вулицею Плоских Кішок, освітив на секунду фарами підворіття, і патріарх розглянув драконячі лапи. Такими шорсткими, наче наждаковий папір, і пазуристими кінцівками важко було б не залишити на шкірі слідів, і святий отець схвалив відмову дракона:

– Розумію. Згодний. Ну а тепер і моя черга.

Він узяв сильною кистю маестро за лисинку, нахилив його і, наче дитину, відшльопав по «м'якому місцю». Це зайняло всього десять секунд. Потім – відпустив

– Ну що ж, – сказав Траляляліні, почухуючи штани, – якщо бажаючих більше нема, то не смію вас затримувати своєю скромною персоною. Дякую за увагу. Не поминайте лихом.

І, шаркнувши ногою в деякій подобі реверансу, цей нахабнуватий мужчинка вилучився з підворіття.

– От же ж які лапочки бувають, – резюмував патріарх і плюнув услід відбульцю. – Такого навіть бити, і то ніякого задоволення.