Яйцепос (трикнижжя) - Брунька Дюк - Страница 164

Тепер міст над уже неіснуючим ровом уперше у своїй історії контактував із ногами дракона й колесами гіппомобіля. Бо навіть дракон Грицько, що обіймав посаду експоната Королівського зоопарку (поки не здохнув від цирозу печінки на ґрунті алкоголізму), опинився там за допомогою крил, а не ніг, минувши міст.

Біля воріт Королівського замку стражник у декоративному доспіху лузав соняшникове насіннячко, беручи його з паперового пакетика, згорнутого з газети «Королівська правда», і спльовуючи лушпайки в сміттєву урну. Поруч стояла притулена до стіни декоративна алебарда.

Не припиняючи обробляти насіннячко, стражник не без цікавості спостерігав наближення нетрадиційних об'єктів, котрими були очкастий дракон і колісна конструкція.

– Мені до замку, – сказав Інокентій Карлович, зупинившись перед насіннячкоїдом.

– Здогадався, що не до перукарні, – пожартував той.

(Суть дотепу в тому, що дракони ніколи не відвідували перукарень, бо не мали волосся. Але це, читачу, стосується саме терентопських драконів, зауважує Автор. Бо, наприклад, у «Казці про Рудого братчика» з книжки Юрія Коваля «Казка про Зелену Коняку» йдеться якраз про відвідування перукарні драконом інакшим, триголовим, з волосатими головами.)

– Ви на екскурсію, чи... Якщо на екскурсію, то купіть квитка. Он каса.

– Я волів би поспілкуватися з Його Величністю, Жориком Дев'ятим.

Стражник глянув на наручний годинник:

– Його Величність зараз, скоріше всього, у зоопарку годує живність. Це тут у дворі. За ворітьми повернете ліворуч...

– Я знаю, – перебив його дракон.

Хоч Інокентій Карлович ніколи раніше не заходив у Королівський замок, він, проте, добре знав планування двору, тому що неодноразово бачив його з висоти драконячого польоту.

У цей момент за спиною дракона зазвучало таємниче шипіння, і обоє – екскурсовод із Гірчичної печери, озирнувшись, і стражник – втупилися очима в гіппомобіль. На гіппомобілі бо почалося щось неймовірне: із усіх щілин упакованого в сітку металу викидалася, сичачи, біла піна, іскрячи на сонці райдужними пухирцями й обпадаючи на землю невагомими грудками, схожими на грона повітряних ікринок.

– Клятий вогнегасник, матір його за вухо! – лайнувся з місця виверження голос лицаря Аркадія, який, напевно, захлинувся піною, бо лайка перетворилася на кашель.

– Що це?! – злякано прошепотів стражник.

– Це ваш лицар у сітці заплутався, – відповів дракон, витріщивши очі під окулярами на піновиверження.

– Проходьте, – пошепки поквапив вартовий, від подиву забувши про насіннячко.

І незвичайні відвідувачі прослідували крізь ворота, залишаючи на землі білі кіпчики вогнегасної піни, яка, повільно танучи, перетворювалася на мокрі плями...

ЩОСЬ ДВАНАДЦЯТЕ. Підворіття для ударників

18 вересня 1995 року.

Згадати те, що було, може кожний, хто не страждає на склероз або амнезією. А от щоб згадати те, чого не було й навіть бути не могло, треба мати особливу, видатну, феноменальну пам'ять.

Що стосується Автора Терентопських хронік, тобто твого, безцінний читачу, покірного слуги, то він у цьому щосі продовжує згадувати події вечора вісімнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, що мали місце в столиці Терентопського королівства, Жорикбурзі, а конкретніше – у тамтешньому міському суді, а також дорогою від суду до Стайні Опери та Балету й, нарешті, у самій цій так званій Стайні.

Попереднє щось, одинадцяте, закінчилося тим, що кат Анонімечко за допомогою роликових ковзанів швидко змотався до оперного театру, узяв там з кришки рояля м'яту й розірвану навпіл афішу та доправив у якості речового доказу судді.

Отож, після того як суддя (не припиняючи виглядати клоуном з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом) розгладив на накритому чорною скатертиною столі два обривки, склав їх акуратно в єдине ціле, прочитав і промурмотав «Гм», адвокат (клоун із зеленою шевелюрою й синім носом) попросив:

– Дозвольте глянути.

Суддя дозволив.

– І я, і я, – приєднався й прокурор (клоун з рудою шевелюрою й червоним носом).

(Автор для економії місця не буде отут поміщати текст тієї афіші, адже якщо читачеві потрібно відновити її в пам'яті, то йому досить усього лише повернутися в щось п'яте «Доморосле лицарство», де така афіша вже, так би мовити, вивішена).

– Що й треба було довести! – сказав захисник. – В афіші, складеній моїм підзахисним, слова «лист», «брамс» і «бах» надруковані без згадувань про композиторів, твори, і без будь-яких імен чи ініціалів.

– Не можу погодитися, – заперечив червононосий обвинувач. – Ці слова надруковані з великих літер. А з великих літер починаються прізвища.

– Ха, цей аргумент не витримує критики! – посміхнувся синьоносий захисник. – На цій афіші весь текст надрукований великими буквами. Було б дивно, якби перші букви цих слів, на відміну від усіх інших букв, були б маленькими. І до того ж, зверніть увагу, що слово «лист» надруковано через літеру «и», а прізвище композитора Ліста пишеться через «і».

– Мабуть, так, – погодився фіолетовоносий суддя. – Букви «л», «б» і «б» дійсно великі, але при цьому не більші за решту. Виходить, у даному контексті йшлося дійсно не про прізвища.

– Що ж ти дурницю-то пореш, Андрію Андрійовичу?! – фамільярно гаркнув судді патріарх Іполит Четвертий. – Як же ж так можна, сонечку моє! І дурню ж зрозуміло, що якщо на концертній афіші фігурують Ліст, Брамс і Бах, то нікому і на думку не спаде вважати їх чимось іншим, аніж композиторами! А літеру «и» в слові «Ліст» усякий вважатиме друкарською помилкою!

– Не заважайте, Сергію Едуардовичу! – цикнув на нього той.

– Ну припустимо, що під «листом», під «брамсом» і під «бахом» підсудний мав на увазі не композиторів, не класиків. Але однаково громадянин Траляляліні не виконав того, що обіцяно в афіші, і тим обдурив публіку, – знову почав прискіпуватись прокурор, чіпляючись за останню «соломинку». – Я маю на увазі, що в афіші написано: «прозвучать: лист, брамс, бах і інші», а прозвучали тільки лист, брамс і бах, а інші не прозвучали.

Усі подивилися на маестро. Він пошептав на вухо захисникові, і той оголосив:

– Прозвучали. Крім шурхоту листа, брамсання й бахання, у концерті звучали також, – він став загинати пальці, – шурхіт завіси – раз; шерех кроків мого підзахисного – два; звуки його голосу й спровоковані ним сміх і оплески в залі – три й чотири...

– А в лоба не хочеш?! – поцікавився патріарх.

– Ні, – відповів адвокат. – Як бачимо, усе, що обіцяно в афіші, мій підзахисний повністю виконав.

– Я ж не з тих, хто їсть незароблений хліб. Я чесний трудівник, – додав підсудний.

– А в око? – продовжив цікавитися Іполит Четвертий.

– Хочу звернути увагу шановного суду на той факт, що дорогою сюди святий отець геть затоптав мені мозок своїм злісним нігтем, – поскаржився «віртуоз».