Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 63

А восени 1990 року Олександр Манюня придумав собі нове завдання, досить парадоксальне.

Він раптом ні з того ні із сього подумав, що об'єкт, який піддається впливу магічного пере­творювального заклинання, обов'язково змінюється, стаючи іншим. А чи не можна, подумав він, придумати таке магічне перетворювальне заклинання, після впливу якого об'єкт не змінився б, тобто перетворився б не на щось інше, а на те ж саме, чим був до впливу? Такого нікому не вдавалося, та ніхто й не намагався, та нікому й на думку нічого такого не спадало. Звичайно, таке магічне заклинання не мало б ніякого практичного сенсу (бо навіщо ж перетворювати об'єкт на те, чим він і так є), проте із чисто теоретичної точки зору в аспекті задоволення цікавості завдання було, на думку Олександра Олексійовича, вельми захоплюючим, тим більше що ніхто ніко­ли нічим подібним не займався.

Отже, заінтригований цим питанням і поглинений цікавістю, маг О.О. Манюня вирішив зайнятися створенням тако­го у своєму роді найнезвичайнішого магічного перетворю­вального заклинання. В якості піддослідних об'єктів він вибрав звичайні дерев'яні табуретки. Такий вибір пояснюється просто: у Хухримухриєвому функціонувала столярна майстерня, яка ви­робляла табуретки, тому дані об'єкти чарівник міг придбати лег­ко, швидко, у будь-який день, у будь-якій (в межах розумного) кількості, і дешевше ніж будь-де, бо для хухримухриєвських покупців хухримухриєвська майстерня робила великі знижки в ціні. Чародій, припускаючи, що йому доведеться спотворити декілька табуреток перш ніж він досягне успіху, купив відразу десяток.

І пішли експерименти.

Над першим варіантом заклинання Олександр Олексійович мізкував близько трьох місяців. І в січні 1991 року шарахнув тим чаклунством по першій табуретці. Табуретка змінилася, ставши чимось на зразок гібрида стільця й етажерки, не дерев'яного, а начебто з червоного пластиліну.

Проаналізувавши результат, чарівник намацав помилки, і врахував їх при створенні другого варіанту заклинання. У червні того ж року вплинув новим варіантом на другу табу­ретку. Вона після цього залишилася табуреткою, тільки зроби­лася в півтори рази більше, змінила колір із деревинного на яскраво-бузковий і стала знову не дерев'яною, а ніби як із цупкої гуми.

І знову чарівник, проаналізувавши й урахувавши допущені помилки, засів за творення нового варіанту заклинання, уже третього. Ним у грудні того ж року обдав чергову табуретку. Ура, вона залишилася дерев'яною табуреткою тієї ж форми й того ж розміру, але, на жаль, змінився сорт деревини: була дубова, а стала – з тополі.

У липні 1992 року чудотворець, удосконаливши заклинання, поворожив над четвертою табуреткою. Вона залишилася дубовою, але темний овал від сучка, що знаходився до чаклуван­ня на одній із ніжок, перемістився на сидіння...

Ось так від табуретки до табуретки результат поліпшувався. Одначе повної ідентичності все не було. Сьома табуретка після впливу заклинанням зовні не змінилася. Але Олександр Маню­ня проявив педантизм: вивчив тріску від табуретки під мікро­скопом. Виявилося, що в результаті чародійства змінилася мі­кроструктура деревних волокон.

Ще півроку розрахунків і – вплив на восьму табуретку. Тут не тільки зовнішній вигляд, але й мікроструктура волокон збе­реглися. Однак прискіпливий Олександр Олексійович провів ще більш скрупульозне обстеження: зробив спектральний аналіз мікрочастинок табуретки до й після перетворення. Виявилось, що під дією чарів сталася маленька зміна в хімі­чному складі...

І знову протягом місяців ретельні розрахунки нового варі­анту заклинання з метою усунути й цей недолік. У травні 1995 року чарівник вплинув на дев'яту табуретку. Тут уже по всіх параметрах, які можна дослідити, вона залишилась такою ж, як і була. Але маг відчув: відбулася зміна, що не піддається аналізам. Змінилося її естетичне сприйняття: до перетворення маг милувався табуреткою із задоволенням, а після перетворен­ня дивитися на неї не хотілося. Хоча виглядала вона, по­вторює Автор, так само.

Маг вирішив усунути й цю незрозумілу зміну. Знову засів за розрахунки. У кінці жовтня впливу зазнала остання, десята та­буретка. Після чого чарівник піддав її низці найточніших, найскрупульозніших вимірювань, оглядів і аналізів.

І ось уранці 1 листопада всі обстеження було закінчено, і отриманий висновок: табуретка, пройшовши через магічну трансформацію, ці­лковито не змінилася, тобто перетворилася на те ж саме, чим і була до метаморфози! По всіх параметрах, у тому числі й в аспекті естетичного сприйняття, залишилася такою ж, як і до чаклування!

Олександр Олексійович Манюня зрадів. П'ять років роботи завершилися настільки успішним результатом! Він передчував, яке це справить враження на колег-магів, що розуміються на таких тонкощах, коли він докладно опише хід і результат екс­перименту в статті для журналу «РВЧГ Магія», і стаття буде опублікована.

І сталося, повторює Автор, закінчення обстеження й початок тріумфу якраз у той самий день – 1 листопада 1995 року – коли до Олександра Манюні приперлися непрохані гості: два лицарі, фермер і живописець.

– Безглуздий експеримент! – обурюється Ліва півкуля авторського мозку. – Витратив п'ять років роботи, аби табу­ретка залишилася такою ж, як і була! Та вона й так залишилася б сама собою без усілякої магії! Чи ж варто було на це витрача­ти стільки часу, сил, і коштів!

– Ага, – підтакнула півкуля Права.

– Так, відкриття марне, – погоджується Автор. – Магу просто хотілося задовольнити свою цікавість. Але не варто думати, що цей терентопський чарівник якийсь зовсім уже уні­кальний ди­вак. А хіба вчені з нашого світу не роблять непотрі­бних і навіть шкідливих відкриттів задля задоволення своєї ці­кавості?

Наприклад, скільки коштів, сил і часу вчені витратили на винахід атомної бомби! І яка від цього користь? Хіба за допомогою атомних бомб можна нагодувати голодних, забезпе­чити житлом бездомних, одягом нагих і обшарпанців, взуттям босих, втішити згорьованих, вилікувати хворих, навчити неуків, або зробити ще щось дійсно потрібне людям? Ні, звичайно. Висновок: абсолютно даремний винахід. За допомо­гою атомних бомб можна знищити життя. Яка ж, по­вторюю, від цього користь? Тільки небезпека й шкода. («Банальності белькочеш», – бурчить Ліва півкуля авторського мозку, але Автор ігнорує це бурчання). Учені просто задовольнили свою цікавість, піддавши загрозі все людство, і не тільки людство. Уже краще б вони витратили ці кошти, сили й час на пере­творення табуретки на табуретку. Користі від цьо­го теж немає, проте ніякої небезпеки й шкоди!

☼ ☼ ☼

Отже, «птіца-тройка» в супроводі кінних лицарів в'їхала в Хухримухриєве.

Хати там не цегельні й не глинобитні, як у багатьох інших селах королівства, а з колод, бо стовбури дерев були найдоступнішим будівельним матеріалом на території Оксамитової пущі. Втім, те ж саме можна сказати про всі населені пункти, де побували обидва Остапи за останні дні, починаючи з Марсіанської Русі.

Гнат Кактусенко знав, що тут мешкає маг Оле­ксандр Манюня, але не знав, де саме, – фермер не був особисто знайомий із чарівником і ніколи до нього не приїздив. Взагалі не мав знайомих у цьому селі й бував у ньому тільки проїздом. Тому довелося вдатися до допомоги місцевої жительки, що несла два цебри на коромислі. Намагаючись не розплескати води, та вказала пальцем потрібний напрямок, і назвала прикмети, за якими можна впізнати садибу чародія (ворота, прикрашені вирізьбленими мальвами та драконами, три пі­рамідальні тополі й флюгер у вигляді єдинорога над дахом).

Коли в дерев'яні ворота його садиби, що піддалися художній різбі, постукали й спитали – чи вдома господар-чарівник? – Олександр Олексійович, хоч і не чекав на гостей, тим більш незнайомих, зрадів. Його розпи­рали радість і гордість за успішний експеримент, і дуже хотіло­ся з кимось поділитися цією радістю, але, на жаль, – нема з ким: дружини й синів удома не було, чарівник цього ранку був один як перст. (Дивно, чому про людину, котра перебуває на самоті, кажуть: «один як перст»? Адже перст буває один тільки якщо ампутовані інші чотири пальці. А на повноцінній руці перст завжди з колективом.)