Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 61

Є приказка: не кажи «гоп», поки не перескочиш. Іще вірнішим є таке висловлення: не кажи «гоп», поки не народишся. І взагалі, поки не народишся, нічого не кажи і не пиши.

Один мешканець Данії народився і написав, крім іншого: «Бути чи не бути?» Автор Терентопських хронік, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга на це відповідає: хорошим людям – бути, а мерзотникам – не бути. І, ледве встигнувши це висловити, тут же сам собі суперечить. Якщо не буде мерзотників, якщо всі люди поголовно будуть хорошими, то кому вони (хороші) чинитимуть опір, проти кого боротимуться? А без опору і боротьби зі злом життя хороших людей може стати нудним, рутинним. Виходить, щоб хороші люди не розслабилися і не перетворилися на овочі, щоб залишалися в тонусі, повинні існувати і мерзотники, як це ні прикро. Хороші називаються хорошими в порівнянні з мерзотниками, а якщо мерзотників не буде, то нарікати когось хорошими – якось неправильно, тоді їх слід узивати просто звичайними, нормальними.

«Змушений тебе поправити, громадянине Авторе, – втручається педантична Ліва півкуля авторського мозку. – Мешканець Данії принц Гамлет слова "Бути чи не бути" не написав, а висловив усно, в п'єсі Вільяма Шекспіра, а от Шекспір, який, дійсно, написав, був мешканцем не Данії, а Англії». – «Це всім відомо, але я мав на ува...» – відповідає Автор, але педантична півкуля, перебивши, заперечує: «Не всім. Наприклад, представникам диких племен, що населяють джунглі Амазонії, це не...» – «Гаразд, скажу інакше: не всім, але багатьом відомі місця мешкань Гамлета і Шекспіра. Але я мав на увазі не Шекспіра, а Андерсена, Ганса Християна. Котрий, крім іншого, написав кілька романів, один з яких називається "Бути чи не бути?" На жаль, жоден з романів Андерсена досі не перекладено українською мовою, та й російською більшість із них не перекладено. Так от Андерсен, котрий словосполучення "Бути чи не бути?" в якості заголовка написав, а не висловив усно, був мешканцем, що, знову таки, багатьом відомо, саме Данії, як і принц Гамлет».

«Щодо геніального англійського письменника Джонатана Шекспіра, який не написав жодного тексту, оскільки не був народжений, – додає Ліва півкуля, – то мені пригадуються два американські літератори: критик і есеїст Генрі О. Лардел (Lardell) і геніальний письменник Отіс Р. Колдвел (Caldwell). Які теж, як і Джонатан Шекспір, не встигли написати жодного тексту, хоча і народилися, і навіть зросли. Просто їх угораздило померти до того, як вони приступилися до літературної творчості. Що про тих невдах повідав харків'янин Майк Йогансен у своєму невеликому творі «Зубна щітка» (вперше надрукованому тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року у харківському часописі «УЖ»; з ілюстраціями харківської ж художниці Алли Гербурт, котра була дружиною Йогансена; зокрема портретами Лардела і Колдвела з їхніми особистими підписами). Охотник до розіграшів і містифікацій Майк Йогансен назвав «Зубну щітку» науково-популярним нарисом, але, сказати по правді, у дійсності це дотепна пародія на науково-популярні нариси. Тих що нічого не написали американських літераторів Генрі О. Лардела і Отіса Р. Колдвела придумав сам пустун Йогансен, як і ти, Авторе, Джонатана Шекспіра».

А Льюїс Керролл про людей народжених і людей не народжених, тобто існуючих і не існуючих, у листі до одного зі своїх юних читачів висловився так:

«З ЯКИХОСЬ причин люди, які не існують, набагато приємніші у спілкуванні, ніж ті, які ІСНУЮТЬ. Наприклад, люди, які не існують, ніколи НЕ БУВАЮТЬ ГРУБИМИ, вони ніколи не СУПЕРЕЧАТЬ тобі й НІКОЛИ НЕ НАСТУПАЮТЬ НА НОГИ! Як бачиш, вони дійсно набагато приємніші у спілкуванні за тих, які ІСНУЮТЬ».)

Проробив це майбутній чарівник 2-го травня 1935 року, а значить, у дні Великої Яєчної Експедиції терентопських лицарів було йому 60 років. Це Автор, звісно, вже про народження О.О. Манюні.

Народившись, став, не покладаючи рук, рости.

Ну там – дитячий садок, школа.

Поки, як бачимо, ні­чого особливого; майже будь хто про початок свого життя міг би сказати те ж саме. Але крім шкільних занять з математики, літератури, географії, ботаніки тощо, були і домашні заняття з магії, де викладачами виступали маг Олексій Арнольдович Манюня і фея Наталія Святополківна Манюня (в дівоцтві – Нестеренко) – батьки Сашка Манюні. Взагалі Сашко хотів бути не магом, а пожежником, але батьки заперечували, що не ли­чить нащадкові такого великого чародія як Гектор Манюня бути звичайним вогнеборцем, і напихали його заклинаннями, рецептами снадобій та іншими чаклунськими інформаціями.

Олександрові Манюні ще в дитинстві була втовкмачена магічними батьками думка, що хороший чарівник не має обме­жуватись використанням вже існуючих чаклунських, так би мовити, технологій; він повинен також створювати нові чарівні заклинання, зілля тощо, щоб магія не тупцялася на місці, а по­стійно розвивалася й оновлювалася. Тому протягом свого дорослого життя, слідуючи цьому завіту тата й мами, Оле­ксандр Олексійович, крім іншого, ставив перед собою нові зав­дання в галузі прикладної магії, і методично, терпляче й наполегливо ці завдання вирішував.

Так в 1956 році двадцятиоднорічний Олександр Манюня, перебуваючи в перукарні й спостерігаючи в дзеркалі, як перукар, роблячи стрижку, шматує ножицями його волосся, подумав, що було б непогано регулювати довжину волосся за допомогою магії. Захотів – гоп! – волосся швидко висунулося з голови, і ти – довговолосий; захотів – гоп! – волосся само собою зменшилося, і ти – коротковолосий, ніби як стрижений; захо­тів – гоп! – у лічені секунди виросла борода, захотів – гоп! – борода всмокталася назад в обличчя, і ти ніби як голений... Не треба ходити до перукарні, витрачаючи на це час і гроші, не треба купувати леза, помазки та інші приналежності для голін­ня. Це ж яка-ніяка економія часу й коштів.

Поставивши таке завдання, чудотворець став його вирішу­вати.

І вирішив, на що в нього пішло вісім років роботи. З тих пір він уже не стригся й не голився, залишаючись на вигляд стриженим і голеним завдяки вигаданим ним магічним закли­нанням.

У 1966 році Олександр Манюня захотів створити зілля, завдяки якому людина ставала б невидимою. Тобто маги вже давно вміли бути, у разі необхідності, невидимими для оточую­чих. Але це досягалось навіюванням: чарівник навіював людям, що вони його не помічають, і вони дійсно його не помічали. Та фактично він залишався непрозорим, бо світлових променів його організм не пропускав. Олександр Олексійович же вирішив домогтися повної прозорості організму у фізи­чному аспекті. Він не міг пояснити для чого це треба в практичному плані й чи потрібно взагалі; його зацікавила сама складність поставленого завдання. Було бажання довести само­му собі, що навіть такі вершини він здатний взяти.

Завдання було вкрай непросте, і робота над його вирішен­ням забрала аж 18 років життя мага. До 1978 року він досяг, що піддослідні звірі, випивши його зілля, робилися прозорими; але все ж залишалися видимими: ніби перетворювалися на скляні статуетки, живі й рухливі. До 1981 року – що піддослідні звірі ставали повністю невидимими; але, на жаль, при цьому здихали. Тільки в 1984 році йому, нарешті, вдалося створити зілля, випивши яке піддослідні миші, щури та кролі стали зовсім невидимими й при цьому залишилися живими й здоровими. Паралельно з роботою над, так би мовити, зневидимачем, чарівник винайшов і засіб, що повертав первинний вигляд, бо довічна прозорість створювала б бага­то незручностей, і навіть небезпек. Його він теж ви­пробував: невидимі гризуни, випивши «чарівної водиці», зробилися знову видимими.

У принципі завдання було ніби як вирішено, залишився останній, так би мовити, штришок: випробувати цей зневиди­мач на людині.

Щоб не витрачати час на пошуки суб'єкта, готового стати піддослідним добровольцем, Олександр Маню­ня, на сто відсотків упевнений в успішному результаті, сам став таким, тобто випробував засіб на самому собі.

Випивши чарі­вну рідину, чарівник надумав, скориставшись своєю невиди­містю, над кимось пожартувати. Скинув усю одежину, яка, звичайно, була видимою й заважала бути непомітним, вийшов на вулицю (благо діло було влітку, коли й без одягу тепло) і побачив незнайомого громадянина. Усіх жителів Хухримухриє­ва він знав, значить, незнайомець був приїжджим, може, таким, що прибув погостювати в когось із хухримухриєв`ян.