Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 54

Але виявилося, що скупчення господарів породжують безгосподарність, і групове запліднення земель через то є менш ефективним, ніж одноосібно-фермерське. Тому колгоспи там згодом стали розвалюватися знову на фермерські господарства. До шістдесятих років від усіх колгоспів залишилася тільки половина, до вісімдесятих – чверть, а до дев'яносто п'ятого, про який мова, на всю Терентопію збереглося тільки три: грушарський колгосп імені православного патріарха-стахановця Савелія Другого, огіркарський «Червоний Огірок», та «Під прапором арістотелізму», що спеціалізувався на розведенні м'ясо-молочних порід єдинорогів.)

На відміну від Гірчичної печери, багато ілюмінованої, Абрикосова висвітлювалася тільки однією лампочкою. Тут не було струмка з електростанцією, а був вітровий електрогенератор, установлений на верхівці пагорба, але його потужності вистачало лише на один світильник, котрий опромінював тільки одне приміщення із грона підземних порожнеч. Суб'єкти, котрі бажали оглянути всі Абрикосові печери й тунелі, повинні були мати ліхтарики. Учорашні школярі й ченці ліхтарики мали...

Восковий муляж, поколупаний пазурами драконії, валявся осторонь від гнізда, сплетеного з сухого очерету.

Якби не опади, слідчий прихопив би із собою міліцейського кінолога Мезозавренка з видресируваним ним псом-шукачем на кличку Ніздреслав; дали б Ніздреславу понюхати фальшиве яйце, і чотириногий фахівець узяв би слід злодюги. Але після такої зливи собаці тут нема чого було робити – вода змила запахи.

Папірусюк із дільничними оглянули печеру, але ніяких доказів, крім квазіяйця, не знайшли. Цей єдиний доказ слідчий обережно поклав у підставлений Ратицею целофановий пакет, щоб у дактилоскопічній лабораторії спробували ідентифікувати наявні на муляжі відбитки пальців.

– Отже, школярі й ченці, – повторив після огляду місця злочину лисий, худий і гачконосий, тобто схожий на Кощія Безсмертного, Папірусюк. – Якщо вважати, що крадіжку муляжу в музеї й крадіжку справжнього яйця здійснила одна і та ж людина, а скоріше всього так воно і є, то школярів ми відмітаємо.

Варлаам Оникійович вийняв з-під плаща пачку цигарок «Блакитний Лицар», що виготовляються на Дримпельзябській тютюновій фабриці, ударом нігтя вибив з неї курильний циліндр, зловив його у польоті губами, розкурив від запальнички і продовжив:

– Судячи з того як зламаний замок у музеї, працював професіонал, злодій зі стажем, а значить – дорослий чолов'яга. Зрозуміло, дорослий чоловік не міг би непомітно змішатися з юрбою дітлахів. Інше діло – монахи. Ви, випадково, не знаєте, – звернувся слідчий до крилатого екскурсовода, – де зараз ті ченці-туристи: ще в Жорикбурзі, чи повернулися до монастиря?

– Ні те ні інше, – заговорив Інокентій Карлович. – У процесі екскурсії по Гірчичних печерах я з ними розмовляв. Вони казали, що після Жорикбурга поїдуть до Замийська-на-Замийці, і дорогою зроблять зупинку в Жабенятинську. Вони мандрують на автобусі з двома шоферами, які міняють один одного. А їхній автобус рухається дуже повільно. Вони збиралися вчора ввечері вирушити зі столиці, усю ніч потихеньку їхати, аби сьогодні до обіду бути у Жабенятинську. Там вони оглянуть місто й Гриньмасяльський замок, і сьогодні ввечері виїдуть до Замийська-на-Замийці, де припускають бути завтра вранці. Повертатися в Задвірполь вони збиралися не через Жорикбург, а через Свіжегнійополь.

– Якщо все йде за їхнім планом, – сказав Микола Ратиця, дивлячись на наручний годинник, – то зараз вони під'їжджають до Жабенятинська.

– Неодмінно треба із цими ченцями поспілкуватися, – вимовив слідчий, випускаючи дим з ніздрів і накидаючи на лисий череп каптур, – але поки їх наздоженеш на мотоциклі...

Міліціонери, король і дракони вийшли з печери, і виявилося, що в накиданні каптура не було необхідності, бо дощик припинився, а залишки сірого пуху на небі швидко розсмоктувалися, відкриваючи блакить і сяйво.

По закінченню дощу й інші дракони вийшли зі своїх печер, а деякі злетіли в небо у своїх справах. Хвостато-крилаті супутники короля обмінювалися із сусідами вітаннями у вигляді кивків голів. Бачачи, що Інокентій Карлович і Агнеса зайняті спілкуванням із главою держави та міліціонерами (на відміну від короткозорого мешканця Гірчичної печери, більшість драконів мали відмінний зір, краще чим у людей, тому здалеку пізнавали Його Величність), сусіди з делікатності до них не підходили та розмов не заводили, щоб не відволікати.

Варлаам Оникійович подивився нагору й задумливо прошепотів:

– А що, якщо на...

Не договоривши, він вийняв з-під плаща блокнота, щось написав авторучкою на одному з аркушів і простягнув Жорику Дев'ятому, кажучи:

– Якщо ви це підпишете, Ваша Величносте, розслідування буде більш оперативним.

Монарх прочитав, сказав: «Так, звичайно!», і не тільки підписав, але й відтиснув малу державну печатку, яка завжди була при ньому про всяк випадок. А Папірусюк, спостерігаючи за цими діями монарха, ледь чутно мугикав собі під ніс пісенну імпровізацію: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю: чому в Жабенятинськ тепер не злітаю? Чому б не злітати швиденько отак, бо ж в Акмуса є однокрилий літак».

Потім, попрощавшись із драконами й королем, пообіцявши тримати їх у курсі справи, міліціонери, знову посковзаючись, падаючи та чортихаючись, спустилися до мотоцикла, всілися на непарноколесий механізм – Ратиця за кермо, Полуящиков на заднє сидіння, Папірусюк у коляску, – й уторохкотіли до Жорикбурга.

Король також попрощався з Інокентієм Карловичем і його сестрою Агнесою, повернувся до коня Цезаря й, осідлавши останнього, теж попрямував до столиці. Автор знає, що Цезарем цей кінь був названий на честь давньоримського політичного діяча. Але не знає, на жаль, якого саме. Може, на честь усім відомого диктатора Гая Юлія Цезаря, а може – на честь його прадіда Гая Юлія Цезаря Першого, а може – діда Гая Юлія Цезаря Другого, а може – батька Гая Юлія Цезаря Старшого. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Страбона Вопіска. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Октавіана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Віпсаніана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Германіка... А може – на честь усіх разом?

Переміщаючись у гості до Інокентія Карловича, Його Величність планував не тільки вмовити його щодо показових боїв з лицарем, але й послухати в його виконанні клавесинову музику, бо Жорик був меломаном, а касир Грошенятко в бесіді з ним прохопився про виконавський талант мешканця Гірчичної печери. Але, тепер, коли відкрилися настільки тривожні обставини, королю було вже не до музики.

Слідом за ними покинемо драконів і ми з тобою, безцінний читачу.

Тут закінчується чотирнадцятий розділ, і починається розділ сімнадцятий, куди ми й пережбурюємося.

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТЕ. Перетворення табуретки

27 жовтня – 1 листопада 1995 року.

Асфальтовою трасою в напрямку міста Свіжегнійополя двад­цять сьомого жовтня 1995 року переміщався вантажний авто­мобіль – скотовоз. У кузові він перевозив вантаж, яким була, згідно із призначенням цього транспорту, саме худоба, у кі­лькості чотирьох голів, двоє з яких відносилися до категорії непарнорогих парнокопитних, а інші двоє – до категорії непарнокопитих і відповідно безрогих.

Говорячи коротше й конкретніше, скотовоз перевозив єдинорогів і коней.

У кабіні, окрім водія, їхали два пасажири-попутники.