Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 49

Обурена такою «нахабністю» Російська держава послала б на приборкання «крамольників» військо, що мало подібний досвід. Оскільки у вимірах, де міститься Терентопія, у неї не було зовнішніх ворогів, то й справжньої сучасної армії з сучасною зброєю королівство не мало через непотрібність. А майже декоративні лицарі з їхніми допотопними списами та мечами при всім своєму патріотизмі й відвазі не змогли б протистояти вогнепальним металометам агресорів-окупантів, і були б швидко наголову розбиті. Сучасні танки, ракетні установки, літаки-бомбардувальники та інші габаритні знаряддя вбивства крізь Державні Двері, звичайно, не можуть протиснутися, але тодішні рушниці, гармати й коні, не кажуче вже про власне солдафонів, могли переміщатися й крізь такий невеликий отвір.

І Терентопія була б поглинена Російською імперією. Терентопські патріоти, що залишилися в живих, опинилися б на російських каторгах, у в'язницях і засланнях. Терентопські землі були б роздані російським поміщикам і вельможам. Вільні терентопські фермери були б закріпачені. Маги й феї були б оголошені слугами сатани і зазнали б репресій. Дракони й інші нетипові для Великого Світу тварини стали б об'єктами полювання російських вельмож. З них (не з вельмож, а...) наробили б чучел, або, у найкращому разі розіпхали по звіринцях, де вони незабаром вимерли б, не давши потомства...

Сумна картина, чи не так?

Чи треба казати, що, так би мовити, конспіративне, підпільне щодо Великого Світу існування Терентопію дуже навіть улаштовувало, і викриватися перед Великим Світом вона не збиралася, щоб не спровокувати вищеописаних небезпек.

Читач може сказати: але якщо терентопці боялися окупації їхньої батьківщини Великим Світом, то чому б їм просто не замурувати Державні Двері, крізь які й могла відбутися окупація. Та тому, відповідає Автор, що вони не хотіли бути абсолютно відрізаними від цього світу, у якім було чимало для них цікавого; зокрема – різноманітні винаходи, мистецтво, література... Бажання незалежності не означає повну самоізоляцію. Тому вони й вирішили унебезпечити себе від поглинання Великим Світом не за рахунок замуровування проходу, а за допомогою конспірації.

Необхідність конспірації розуміли в Терентопії всі, від короля до останнього простолюдця. Тому, навідуючись у Великий Світ, терентопці не подавали виду, що вони прибульці з інших вимірів, а видавали себе за великосвітців, у першу чергу за харків'ян. І намагалися бути максимально обережними, уникати конфліктів з місцевими і т.і.; щоб не потрапити в лабети тих служб, які можуть поцікавитися місцем проживання.

Найчастіше ті жителі королівства, яким доводилося періодично виходити за Державні Двері, обзаводилися фальшивими паспортами (раніше совєтськими, тепер українськими) та іншими документами, на випадок якщо там попросять пред'явити; так майстерно виготовленими терентопськими вмільцями, що на око їх неможливо відрізнити від справжніх.

Ну й, звичайно, одягалися вихідці так, щоб не відрізнятися від харків'ян. Якщо за Державні Двері виходили лицарі, то, зрозуміло, без збруї й без зброї, якщо королі й королеви, то без корон і мантій. Якщо ти, безцінний читачу, перебуваючи в Харкові, побачиш там терентопця, наприклад лицаря, чарівника або навіть самого короля, то нізащо не здогадаєшся, що він є таким, а приймеш його за пересічного харків'янина або приїжджого з іншого українського міста.

Автор вище сказав про людей, що переселялися з Великого Світу до Терентопії. Але був і протилежний процес. Бувало, що уродженці підпільного королівства, побувавши у Великому Світі, зажадали тут жити, і переселилися з Терентопії до Харкова або інших місць Великого Світу. При цьому вони приховували від нових співвітчизників правду про батьківщину, підсовуючи фальшиву біографію, мовляв, вони теж уродженці Великого Світу.

От, наприклад, один із лицарів Напівкруглого Столу, граф Галактіон, в 1993 році емігрував до Великого Світу, залишивши на батьківщині свій Шмокиконський замок, коня на кличку Ігор Святославич, білого як крейда (серед тогочасних коней лицарів Напівкруглого Столу лише два були цілковито білими: Ігор Святославич графа Галактіона та Цезар короля Жорика Дев'ятого), свої доспіхи й зброю, лицарські турніри й подвиги. Тепер він жив у маленькій квартирі в Харкові, у районі Нова Баварія, і працював простим електриком на одному з харківських заводів. І уявіть собі, нітрохи не шкодував про зміну долі й був цілком щасливий. Адже тут у нього було взаємне кохання з тією харків'янкою, заради якої він кинув колишнє життя.

Якби не такий витік, населення в королівстві було б більше.

Це що стосується терентопців-людей. Що ж до терентопців-тварин, тих, що можуть говорити й думати по-людськи, інтелектуальних, так би мовити, мутантів, то вони відвідували Великий Світ тільки в тих випадках, коли зовні не відрізнялися від тамтешніх істот. Ну, скажімо, яка-небудь розмовляюча терентопська кішка, якийсь собака чи, приміром, горобець і т.і. могли прогулятися до Харкова і далі, але, звичайно, ретельно приховуючи свою здатність розмовляти й поводитися по-людськи.

Втім, розмовляючий люмбрикус Гавриїл Святославович, друг дракона Інокентія Карловича, одного разу теж відвідав Великий Світ, незважаючи що помітно відрізняється від тамтешніх люмбрикусів – більший за розміром й носить пенсне; але не був там ніким помічений, бо переміщався під землею, що властиво всім люмбрикусам.

А от представники незвичайних видів, так звані чудовиська – дракони, єдинороги й грифони – ніколи з Терентопії у Великий Світ не виходили, адже не могли прикинутися тамтешніми людьми й тваринами й зостатися непоміченими тамтешніми мешканцями. Втім, дракон Інокентій Карлович дуже непогано знав Великий Світ, але винятково з книг і творів мистецтва.

Конспірації щодо Великого Світу мешканці королівства навчалися з дитинства. Якщо не усмоктували ці навички з молоком матері, то діставали відповідне виховання в сім'ях, дитячих садках і школах.

Конспірація є невід'ємним елементом терентопського патріотизму.

Більше того, в 1749 році з ініціативи короля Жорика Четвертого була заснована терентопська розвідка, метою якої було недопущення поширення у Великому Світі інформації про Терентопію.

Королівські шпигуни засилалися на Харківщину, поселялися там під виглядом пересічних українських обивателів, стежили за чутками й повідомленнями, і якщо раптом виникали небажані, як вони вважали, розмови, шпигуни їх гасили в зародку. Зазвичай вони просто знаходили людину, котра розповідає про чуда за якимись дверми, і по-дружньому переконували, що чудесна країна їй приснилася або привиділася; іноді лякаючи лікарнею для божевільних. В особливо складних випадках, коли людина виявлялася впертюхом і завзято наполягала на своєму, розвідники кликали на поміч терентопських чародіїв, які за допомогою гіпнозу чи чогось типу того видаляли з пам'яті завзятця інформацію про Терентопію.

Кращих розвідників терентопські королі нагороджували коштовною відзнакою — так званим Орденом Почесного Гною.

– Гною? Ха, химерна назва для ордена, – пирснула Ліва півкуля авторського мозку.

Таку назву, продовжує Автор, нагорода одержала на честь події, що сталася майже за півсторіччя до заснування розвідки.

Під час перебування в Харкові російського царя Петра Першого (у червні 1709 року, незадовго до Полтавської битви), його соратники князь Меншиков і граф Шереметєв у супроводі Харківського полковника Григорія Семеновича Квітки (який, до речі, був дідусем письменника-класика Грицька Основ'яненка, основоположника української художньої прози, автора повісті «Конотопська відьма» та інших чудових творів), об'їжджаючи околиці Харкова, котрий у ті часи був ще по суті фортецею, наблизилися до тих самих секретних дверей. Хтозна, чим би це закінчилося для підпільного королівства, якби прості терентопські ремісники, що ішли до Харкова зі своїми товарами, не побачили наближення «пташенят гнізда Петрова», не випередили їх і не вимазали двері свіжим коров'ячим гноєм.