Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 32

– Я розумію вашу ворожість, хлопці, до поїдання чоловічи­ни, так би мовити, я б і сам на вашому місці... Але в мене немає іншого виходу... У перший раз це трапилось випадково, а потім я вимушений був це робити заради здоров'я пацієнтів. – Добрий доктор сів на стілець. – Я вам повідаю, як я став, так би мови­ти, канібалом...

І почав розповідати...

☼ ☼ ☼

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-144', c: 4, b: 144})

Одного разу, ще в 1989 році, Олександр Рафаельович Гари­ль-Асклепочка, хірург тоді ще маленької, одноповерхової Зиґ­фрідівської лікарні, оперуючи пацієнта, аби врятувати йому життя, видалив дуже хворий орган. Випадок був настільки цікавим із медичної точки зору, що доктор при­хопив після роботи ампутований орган додо­му, щоб ви­вчити у своєму кабінеті під мікроскопом.

Дорогою, як звичайно, зайшов у сільмаг, тобто сільський магазин, і купив продукти харчування. Оскільки в лікаря, що віддавав багато часу медицині, не залишалося часу на ведення домашнього господарства, а дружини не було, то роль домо­господарки в його хаті виконувала сусідка Мотря, якій він за це платив зарплатню.

Прийшовши додому, хірург залишив у сінях сумку, де пере­бували як продукти, так і ампутований орган у гермети­чному пакетику, а сам перемістився в домашню бібліотеку, щоб почитати публікації на хвилюючу його медичну тему. За годину Мо­тря покликала його до обіднього стола. Олександр Рафаельович наспіх з'їв смачні котлетки та інші страви, приго­товлені домо­господаркою, і знову заглибився в читання.

Потім згадав, що хотів роздивитися під мікроскопом хворий орган, але в сінях його не знайшов. На питання доктора Мотря від­повіла, що із принесеного ним м'яса вона й насмажила ті ко­тлетки, які він уже з'їв. Лікаря від такої інформації ледве не ви­рвало. Він обізвав себе старим дурнем за те, що через неуваж­ність забув попередити домогосподарку щодо цього. Але що з'їдено, того не відновиш...

За якийсь час, обстеживши прооперованого хворого, доктор Гариль-Асклепочка з великим подивом виявив, що замість ампутованого органа в того виріс новий, абсолютно здоровий! Ніколи раніш у світовій медицині такого не трапля­лося!

Аналізуючи це чудо, порівнюючи цю операцію з аналогі­чними колишніми, хірург дійшов висновку, що ця відрізняється лише тим, що відрізаний орган був з'їдений лікарем, чого рані­ше не робилося. Складалося враження, що вживання лікарем у їжу ампутованого органа приводить до його повної регенерації в організмі прооперованого.

Олександр Рафаельович заради експерименту став, пере­борюючи нудоту й позиви до блювоти, поглинати органи, ампутовані в пацієнтів. З етичних міркувань він приховував від домогосподарки Мотрі, з якого «м'яса» вона робить котлетки.

Щораз висновок хірурга підтверджувався: з'їдені хворі орга­ни організми пацієнтів заміняли новими, здоровими. Доктор Гари­ль-Асклепочка в ході експериментів скормив кілька таких специфічних котлеток своїм колегам-хірургам, і з'ясував, що відновлення відбувається тільки в тому випадку, коли відрізану плоть з'їдає саме він, Олександр Рафаельович, а не який-небудь інший лікар. З'ясувалося також, що цей ефект спрацьовував навіть у випадках, коли він трапезував органами, ампутованими не ним самим, а іншими хірургами.

Серед хворих пішли чутки про чудесного цілителя із села Зиґфрідівки, і до нього потягнулися пацієнти з різних населених пунктів Футилекрюмського герцогства, навіть із його столиці – Ямитививінвонавониполя! Поїдання хірургом хворої людської плоті незмінно давало найкращі результати.

Забезпечені пацієнти винагороджували за чудесні зцілення Зиґ­фрідівську лікарню щедрими добровільними грошовими поже­ртвуваннями, завдя­ки чому був побудований новий розкі­шний триповерховий бу­динок, збільшений персонал та підвищена його зарплатня, придбані новіт­ні дорогі медичні прилади й препарати, забезпечений макси­мальний комфорт, як для хворих, так і для медробітників. У новій лікарні були навіть басейн для плавання; фонтан у холі (крім згаданого фонтанчика в кімнаті відпочинку) у стилі «пісяю­чий хлопчик», де замість хлопчика водяними струмами дзюрили мармурові медики; зимовий сад і оранжерея із тропі­чними рослинами; і навіть невеликий зоопарк із екзотичними тваринами, спостереження за якими, мовляв, провокують у хворих позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я.

Якщо спочатку хірург Гариль-Асклепочка їв чоловічину з відразою, змушуючи себе думкою, що це допоможе хворому, то згодом він до цього звик і перестав відчувати огиду. Лю­дина багато до чого може звикнути.

Одного разу, в 1992 році, Олександрові Рафаельовичу довелося вдатися до, так би мовити, самообслуговування. В нього захворіла нирка. Він попрохав колегу її ампутувати, а потім з'їв, смажену з цибулею. Після чого в нього виросла нова, здорова.

(До речі, про самообслуговування. Згаданий вище терентопський поет Франческо Губанедурський і на цю тему склав чотиривірш:

Цей віршик так і називається: «Самообслуговування».)

1993 року був геть унікальний випадок. У Зиґфрідівську лікарню привезли дуже хворого пацієнта, в якого всілякими болячками були вражені всі частини тіла, крім лівого вуха. Добрий доктор Олександр Рафаельович став поступово ампу­тувати й поїдати фрагмент за фрагментом плоть цього бідолахи, так що, зрештою, від пацієнта залишилося тільки одне здорове вухо. Це вухо було поміщено в спеціальний, так би мовити, інкубатор, і підключено до апарата, що подавав вуху всі необхідні для його життя речовини. І відбулося неймовірне: від вуха відросла голова; від голови – друге вухо й шия; від шиї – тулуб; від тулуба – руки, ноги й статеві органи; від рук і ніг – пальці, від пальців – нігті. Пацієнт повністю відновився, і був ці­лковито здоровим!

Зиґфрідів'яни й колгоспники колгоспу ім. Савелія Другого що мешкають у сусідніх селах пишаються своїм видатним земляком – хірургом-канібалом. Вони навіть хочуть подати прохання до влади про присвоєння йому почесного звання. Одні пропонують звернутися до герцога Агов'яктебетама, незалежного лицаря, що нині є главою Футилекрюмського ге­рцогства, із просьбою, щоб він заснував почесне звання «Народний канібал Футилекрюмського герцогства»; інші радять апелювати аж до короля Жорика Дев'ятого із петицією, щоб він ввів почесне звання «Заслужений лю­дожер Терентопського королівства»; і щоб ці шановані титули були присвоєні, повторює Автор, Олександрові Рафаельовичу Гари­лю-Асклепочці...

(– Вибач, Авторе, але в мене виникло питання щодо того випадку з вухом, з котрого виросла людина, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Давай, спробую відповісти, – погоджується Автор. – Тим більш, що таке питання може виникнути й у читача.

– Мені незрозуміло, як хірург міг з'їсти ту людину. Коли з'їдав лише той чи інший орган – це куди не йшло, бо ж орган – це лише, так би мовити, м'ясо. Але ж людина складається не лише з м'яса, але й з кісток. Як він міг з'їсти кістки? А якщо не їв, то чому вони відновилися?

– Запитання слушне, – хвалить півкулю Автор. – Ані розжувати, ані проковтнути цілими великі кістки неможливо. Тож Олександр Рафаельович за допомогою спеціальної металевої дробарки перемелював кістки на порох і додавав те кісткове борошно до різних страв. Отак поступово і з'їв увесь скелет.)

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-145', c: 4, b: 145})

☼ ☼ ☼

(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-144', c: 4, b: 144})

– А як ви пояснюєте таке чудо? – запитав барон Порфирій, коли так званий людожер закінчив свою розповідь.

– Для мене це чудо – така ж загадка, як і для вас, – знизав плечима схожий на Айболитя доктор. – Я використовую цей феномен, але яким чином він діє – зовсім не розумію. Можли­во, мій організм має екстрасенсорні особливості, які передали­ся мені на генетичному рівні від моїх предків-чарівників.