Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 3

А от мені сподобалася своєрідність цього чтива. Беручи типові для епосів та фентезі сюжети і теми, Автор підносить їх по-новому, ламає шаблони і стереотипи. Також мені сподобалося, що Автор майже не вдається до пафосу й патетики, що є доволі типовими для традиційних епосів. Якщо б ці досить химерні й у деякому роді курйозні писання були надмірно пафосними, то читати їх, напевно, було б важкувато, а може і нестерпно. Але пафос Автор замінив іронією й самоіронією (що доходить іноді майже до самоприниження), і під соусом гумору, так би мовити, це чтиво поглинається досить легко й приємно. Як написав у комедії «Жаби» дотепний Арістофан: «Подай хтось ліру! Втім не треба ліри. Подайте тріскачку мені та бубон».

Слово «чтиво», до речі, я тут уживаю в найпозитивнішому аспекті (на відміну від снобів, що презирливо чтивом називають виключно халтурні тексти), у значенні «те, що можна читати», бо те що читати неможливо я чтивом не назву – то було б нелогічно, бо ж іменник «чтиво» походить від дієслова «читати».

Взагалі вважаю: якщо вже людина здумала складати небилиці, то, принаймні, повинна робити це за можливістю дотепно й легко, бо небилиці – штука не дуже солідна, навіть якщо в них закладено мудрі думки. Справедливо зазначив Олександр Сергійович Пушкін: «Фантастичні казки тільки тоді й хороші, коли писати їх неважко». (Промовив він це після того, як письменник Володимир Федорович Одоєвський поскаржився, що йому нелегко було складати «Пістряві казки»). А небилиці вимучені, позбавлені іронії й напхані патетикою, мені нецікаві. Такі небилиці пробачні стародавнім авторам із поваги до їхньої древності, а сучасним мені важко простити надмірну патетику небилиць.

Хоча в цій книзі фігурують лицарі, чарівники, дракони тощо, складається враження, що Дюк Брунька писав її не стільки під впливом середньовічних лицарських епосів, скільки внаслідок захвату від іронічних творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта, Карло Ґоцці, Ернста Т.А. Гофмана, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Миколи Гоголя, Льюїса Керролла, Даниїла Хармса, Євгенія Шварца і тому подібних дотепних і талановитих літераторів. (На це натякають, крім іншого, згадування таких літераторів там і сям у тексті Бруньки й присутність цитат з їхніх писань, зокрема й у якості епіграфів). Тож читачеві, що полюбляє не «серйозне» (тобто солідне й патетичне) фентезі, а такі іронічно-казкові чи іронічно-фантастичні писання, теоретично може прийтися до шмиги і так званий епос Дюка Бруньки. Тому, вважаю, не варто обкладинку для цієї книги робити у типово фентезійному стилі, бо це введе читачів у оману, і той читач, якому книга адресована, зирнувши на палітурку, байдужо пройде повз, а той, що спокуситься зовнішньою картинкою, почитавши, буде розчарований, бо книжка не відповідна його смакам. Хай обкладинка буде, наприклад, у стилі реалістичного фотодокументу, або у стилі карикатури, або стилізована під якусь манеру образотворчого мистецтва (навіть кубізму чи абстракціонізму), аби лише не у манері, повторюю, типового, солідного та пафосного, фентезі.

Що ж до недоліків цього тексту, то... Про вади, котрі, звісно, теж мають місце в цім творі, нехай злостивлять жовчні критики – це їхня робота, їм, мабуть, гроші платять у тому числі й за відшукування хиб. Я ж відзначу тільки три.

По-перше, Автор час від часу вдається до просторікування моралізаторського штибу, що було поширено в художній літературі минулих сторіч, але в сучасній такі проповіді виглядають анахронізмом.

По-друге, захоплюється викладанням географічних, історичних, літературознавчих та інших фактів, через що окремі ділянки тексту нагадують краєзнавчий, історичний, літературознавчий або ще який-небудь довідник, а не красне письменство.

По-третє... Ф.М. Достоєвський якось написав (в одному з листів), що «а захопливість я, до того дійшов, що ставлю вище художності». Склалося в мене враження, що й Дюк Брунька, придумуючи свої так звані Терентопські хроніки, захопливість ставив вище художності. Тому літературний гурман, естет, сноб, що обожнює надмірне нагромадження художності у вигляді хитросплетених словесних мережив, багатоабзацних пейзажів і портретів, розцяцькованих висловів і головоломних метафор, може бути невтішений деяким аскетизмом тексту в цьому аспекті. (Втім, твердження, що в даному добутку геть відсутня всяка художність, було б ницим наклепом).

Але наявність у творі забавних історій дозволяє мені вибачити Авторові ці ґанджі. Сподіваюся, й інші читачі будуть поблажливі до слабкостей Автора. Проте читач, що більше надмірної нав'язливої художності цінує повчальність, пізнавальність, захопливість і дотепність, вищеперераховане може прийняти не за недоліки, а за переваги.

На жаль, розділи цих так званих Терентопських хронік безпардонно переплутані, через що порушена послідовність подій. Ну, тобто, з точки зору здорового глузду, усе має починатися з першого розділу, за яким іде другий, після нього – третій, потім – четвертий, слідом – п'ятий, а там — шостий, сьомий, восьмий... і так далі, згідно з порядковими номерами. А тут... Починається із тридцять шостого розділу, за ним іде сімнадцятий (розділи цього опусу, до речі, Автор називає «щось»), за ним – другий, потім – сорок третій, потім – перший, потім – чотирнадцятий, усередині якого розташувалися п'ятнадцятий і шістнадцятий, потім – п'ятдесятий, потім – дев'ятий... і так далі, у повному безладді. Хаос. Плутанина. Таке враження, що рукопис було розсипано, і аркуші нашвидкуруч зібрали, не подбавши розкласти за порядком. Але в такому разі переплуталися б сторінки, а тут – цілі розділи. Добре ще, що Автор до назв розділів додав дати, тобто вказав, у які саме роки, місяці й дні відбувалися описані в цьому розділі події.

У мене була сильна спокуса виставити розділи правильно, за порядком номерів, але, подумавши, що, можливо, така плутанина не є наслідком випадковості, а задумана Автором, залишаю без змін. Такі, так би мовити, літературні ігри з перетасовуванням розділів були популярні, наприклад, серед письменників-романтиків початку XIX сторіччя. (Скажімо, роман «Мюнгґаузен» Карла Лебрехта Іммермана починається з одинадцятого розділу, а перший стоїть після п'ятнадцятого. Або в повісті «Княжна Мімі» вже згадуваного вище Володимира Одоєвського – передмова розташована не на початку, а між третім і четвертим розділами. А в романі «Життєва філософія кота Мурра» Ернста Теодора Амадея Гофмана взагалі перемішані шматки з начебто двох різних творів двох різних письменників. І таке інше.) Може, роблячи щось подібне, Дюк Брунька хотів натякнути, що він дотримується традиції романтизму витребенькуватися? Проте літератори випендрювалися і до епохи романтизму. Наприклад, за 70 із гаком років до того як Одоєвський утнув вищезгаданий трюк із передмовою «Княжни Мімі», Лоренс Стерн – один із найоригінальніших і найдотепніших письменників в історії світової літератури – передмову до свого роману «Трістрам Шенді» (повна назва «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена») помістив теж не на початку цього роману, а аж у двадцятому розділі його третього тому. А у четвертому томі в нього після двадцять третього розділу йде двадцять п'ятий, бо двадцять четвертий був видраний із рукопису головним героєм, котрий вирішив, що той зайвий. А в дев'ятому томі між розділами XXV і XXVI розташовані вісімнадцятий і дев'ятнадцятий розділи. Тобто розділи XVIII і XIX у тому томі є також між розділами XVII і XX, але там вони являють собою чисті білі сторінки без будь-яких букв.

А втім все-таки я не певен, що роблю правильно, залишаючи все як є.

Вчиню так: запропоную читачеві два «Змісти» на вибір (пришпандоривши їх після цієї моєї передмови). У «Змісті № 2» розділи стоятимуть згідно порядковому номеру, а в «Змісті № 1» – у тому безладі, як вони розташувалися в тексті. Якщо читач полюбляє порядок і скрупульозність, воліє, аби сюжет розвивався чітко за хронологією, де одні події послідовно, так би мовити, чіпляються за інші, то нехай за допомогою «Змісту № 2» пунктуально дотримується черговості, відшукуючи в тексті розділ з потрібним номером. Якщо ж читач не настільки педантичний і сприймає легкий хаос, деяку фрагментарність, а вже тим більше якщо він полюбляє головоломки, захоплюється складанням із розрізнених шматочків пазлів або мозаїки, то нехай чухрає від початку до кінця цього писання, ковтаючи розділи в тому порядку, або, правильніше сказати, у тому безладді, як вони вишикувалися в тексті й «Змісті № 1», і складаючи в умі у ході читання з перетасованих уривків тексту загальну картину. У «Змісті № 2» будуть номери розділів, а в «Змісті № 1» – їхні назви. Коротше, безцінний читачу, вибирай сам, науково висловлюючись, алгоритм читання цих хронік.