Яйцепос. Книга 2 - Брунька Дюк - Страница 92

Виходячи із квартири за розвідниками, маг направив на маленьке плямисте чудовисько, що незграбно копошилося й попискувало на підлозі, свій медальйон, промурмотав заклинання й спритно кинувся із квартири, ледь встигнувши захлопнути двері перед ікластим далматинським догом, який знову вчинив оглушливий гавкіт.

Спускаючись сходами, Гліб Любомирович із жалем зрозумів, що забув на столі в кухні сумку з журналом, але не захотів підніматися назад і знову перетворювати звіра, а вирішив витягти сумку крізь вікно телекінезом.

Фауст Рабіновиченко, що приїхав, як з'ясувалося, за хибним викликом, та й сів передохнути на табуретці перед поверненням до редакції, вгледів на столі незнайому сумку. «Це ще звідки?» – здивувався він, відкрив сумку, побачив у ній якийсь журнал. Який саме, з'ясувати не встигнув, тому що сумка раптом заворушилася, вирвалася з рук, поповзла поверхнею столу до вікна, рухаючи текстильною лямкою, наче тварина кінцівкою; на рамі вікна сама собою повернулася ручка, кватирка відкрилася; сумка підстрибнула, вилізла у кватирку й обрушилася вниз.

Редактор «Лисої правди» вилупив очі, відважив щелепу, потряс лобатою головою, потім випив мінеральної води з холодильника й зробив висновок: «Привиділося. Від придумування для газети фантастичних небилиць, у мене самого, мабуть, починаються фантастичні галюцинації. Терміново треба відпочити. Завтра ж візьму відпустку, залишивши справи на заступника, і махну куди-небудь на курорт хоча б на тиждень». До Фауста підбігла біла в чорних плямах Клеопатра, і журналіст ласкаво погладив любиму собаку...

У той час, коли терентопський чарівник, стоячи під вікном редактора «Лисої правди» разом із терентопськими шпигунами, за допомогою телекінезу рухав свою сумку в кухні за вікном, Римарською від майдану Радянської України до Саду Шевченка йшов чоловік тридцяти трьох років, вище середнього зросту, досить стрункий, брюнет-очкарик з вусами й невеликою борідкою. Як він був одягнений, Автор, на жаль, повідомити читачеві не може, оскільки за давниною років забув такі подробиці. Товстий маг, спіймавши упалу із другого поверху сумку й боячись, щоби стрибаюча з вікна сумка не викликала у вищеописаному перехожому якихось непотрібних здивувань і підозр, підняв нагору обличчя й крикнув: «Спасибі, Іване Петровичу. До побачення!». Аби виглядало, начебто йому цю сумку просто кинув з вікна якийсь знайомий Іван Петрович, і, виходить, не відбулося нічого незвичайного. Але даремно чарівник розіграв цю сценку: перехожий-очкарик був такий занурений у власні думки, що не помітив не тільки сумки, але й чарівника зі шпигунами. Байдужо пройшов повз «Білого Крокодила», навіть не зирнувши на людей біля нього, і видалився убік оперного театру, незабаром зникши з поля зору наших персонажів. І вони абсолютно не зафіксувалися в його пам'яті, начебто їх і зовсім не було.

– Ну й навіщо треба було згадувати тут цього невідомого перехожого, який не відіграє в історії геть ніякої ролі? – дивується Права півкуля авторського мозку. – Ну пройшов і пройшов, і хрін з ним. У цей день повз Цвяха й у Жорикбурзі, і у Великих Дрібках, і в Харкові пройшли десятки або навіть сотні всіляких невідомих перехожих. Навіщо треба було згадувати й навіть описувати саме цього?

– Справа в тому, – відповідає Автор, – що цим невідомим перехожим був не аби хто, а аж сам... От спробуйте вгадати, хто саме.

– Еее ... – замислюється Ліва. – Може, це був колишній лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, який переселився з Терентопського королівства до Харкова, і про якого ти мимохіть згадував у деяких попередніх щосях і, можливо, згадуватимеш у наступних?

– Ні, це не він, – заперечує Автор. – Подумайте ще.

– Розуму не прикладу, – здається Права півкуля.

– Немає варіантів, – пасує й Ліва.

– Цим перехожим був аж сам я! Ага, саме я, власною персоною! Уявляєте!

– Нічого собі! – дивується Права.

– Очманіти можна! – чудується Ліва.

Так, безцінний читачу, саме Автор цих рядків у ті хвилини пройшов Римарською повз будинок № 19. Авторові не вистачило скромності, щоби проігнорувати самого себе, тому він і згадав власну присутність там у ті хвилини, хоч вона й не відіграла в цій історії жодної ролі. Але оскільки Автор, як тобі вже відомо, був занурений у власні думки й навколишнього не помічав, то терентопці, що є персонажами цього щося, не закарбувалися в його пам'яті. Тому в описі даної сцени Авторові довелося вдатися не до пам'яті, а до уяви.

Заволодівши знову своєю сумк...

– Секундочку! – перебиває Ліва. – Я виявив протиріччя!

– Тьху! – говорить Автор.

– Так, протиріччя, – наполягає Ліва. – От ти, громадянине Авторе, отут написав про себе: «чоловік тридцяти трьох років, вище середнього зросту, досить стрункий». А в щосі чотирнадцятому «Викрадення в Абрикосовій» у тебе є таке речення: «Ет, незручно бути занадто вагомим, додає Автор, і, зітхнувши, кидає оком на власне пузо». Із чого випливає, що ти маєш зайву вагу й помітне пузо, а це ніяк не в'яжеться зі стрункістю.

– Ну й де ж тут протиріччя? – відмахується Автор. – Якщо десятки років тому людина була молодою й стрункою, а тепер такою не є, то це звичайне явище, а не протиріччя. Людям, на жаль, властиво з роками втрачати не тільки молодість, але й стрункість. Ти, Ліва, цією своєю причіпкою нагадала мені самозванця Якима Ріпу, який не захотів визнати Мирополка законним князем, оскільки, мовляв, за десять років подорожей Європою той не спромігся залишитися дев'ятнадцятирічним; про що докладніше я повідаю в щосі тридцять першому за назвою «День Шляхетного Мордобою». Але поки повернемося в Харків, на Римарську.

Заволодівши знову своєю сумкою, Гліб Любомирович Цвях, бентежачись, сказав розвідникам:

– Еее... Отут така справа... Кхе... Гм... Ну, загалом, у мене до вас прохання. Я отут напартачив, так би мовити... Ну, розумієте, зопалу втнув перетворення, а нам цього неможна робити у Великому Світі... Але це ви винуваті: стали мене квапити, от я й розгубився... Коротше кажучи, прошу нікому не розповідати про цю мою... еее... так би мовити, помилку. Щоби колеги мені за це не нарікали. Якщо можна, нехай це залишиться між нами.

Рафаель Комаха глянув на решту й вони, потиснувши плечима, кивнули.

– Гаразд. Тим більше, що ми, дійсно, і самі винуваті.

Так і закінчилася шпигунська операція «Дротяний кефір».

Крім усної дяки, чарівник одержав від розвідників і грошову винагороду: купоно-карбованці в сумі, рівній за тодішнім курсом приблизно 258 шурхотикам. Це було для Гліба Любомировича приємною несподіванкою. Уважаючи, що безкорисливо виконує патріотичний обов'язок, ні на які гроші він геть не розраховував. Може, він і відмовився б їх узяти, сказавши, що допомагав розвідці за переконанням, а не заради нікчемної грошви. Якби не книги в кіосках на майдані. Винагорода давала можливість їх купити, не відкладаючи цієї справи в довгий ящик. Тому маг гроші із вдячністю узяв.

– А тепер розходимося по одному, – оголосив агент Іван-чай, він же громадянин Рафаель Комаха, і шпигуни пішли кожний своєю дорогою, роблячи вигляд, начебто один з одним не знайомі.

Чарівник же повернувся до книжкових кіосків біля палацеподібного автотранспортного технікуму й на свіжоотримані купони купив «магічних» книг.

Повернення з Харкова в Терентопське королівство відбулося тим же робом: метро – трамвай – піший хід. Переміщаючись назад до Державних Дверей, Гліб Любомирович, посміхаючись від усвідомлення своєї допомоги рідній країні, тихенько наспівував пісню «Я працюю чарівником» із репертуару Марка Бернеса, естрадного співака і кіноактора, совєтської суперзірки 30-60-х років, чиї дитинство і молоді роки пройшли в Харкові. (Де тепер Бернесу встановлено пам'ятник, у Саду Шевченка, додає Автор про всяк випадок).

Опинившись біля знайомих колючих кущів, Цвях роззирнувся обабіч і, переконавшись, що свідків немає, розсунув гілки й відкрив оббиті дерматином двері...

У Великих Дрібках він зняв номер у готелі «Мирополківський», який займав частину першого Королівського замку, і віддався читанню куплених у Харкові книг, посміхаючись, сміючись, і навіть регочучи...