Яйцепос. Книга 2 - Брунька Дюк - Страница 14

– Немає такого закону, вибачте. Це навіть якось дивно, якщо кабан катуватиме людину. Це якийсь фарс вийде, комедія, пародія...

Відфутболили, коротше кажучи.

І нещасний, у якого рухнула мрія всього життя, вийшов із ратуші з опущеними вухами, вологими вічками й клубком у горлі. «Та хіба ж це справедливо – не приймати громадянина на роботу тільки через те, що він належить до іншого біологічного виду, за те, що в нього рильце іншої форми й хвостик на задниці. Це ж расизмом тхне!» – сердито думав знедолений, прямуючи до редакції газети «Вечірній Жорикбург».

Там він розшукав прогресивного журналіста Потапа Кацмана, сміливі й гострі статті якого бурунили суспільну думку, і повідав йому своє горе.

– Так, так, так, це чорт знає що таке! – погодився енергійний кореспондент, ворушачи нервовою рукою свій пишний чуб. – Давно настав час покінчити із цим видовим расизмом, із цією зоофобією, із цією дискримінацією розмовляючих тварин! Ви не істоти другого сорту, а такі ж громадяни країни, як і люди, і мусите мати рівні права! Потрібні термінові реформи! Я забабахаю таку статтю, таку статтю, що вся Терентопія загуде!

І забабахав.

І загуділа.

Після опублікування його статті «Узаконене мракобісся», у редакцію «Вечірнього Жорикбурга» посипалися сотні листів, у яких і люди, і розмовляючі тварини підтримували й автора статті, і його героя – кабанчика Хрюрика, – у тому, що час, мовляв, зрівняти в правах усіх мовлячих громадян країни незалежно від їхньої видової приналежності.

Були й консерватори, що писали: нехай, либонь, усе залишається як є, мовляв, такі традиції і т.д. Але таких була меншість.

Статтю передрукували й деякі інші газети.

Кабанчик став знаменитістю.

У нього по десяти разів на дню брали інтерв'ю, його запрошували на збори й мітинги в підтримку прийдешніх реформ, він став символом рівноправності.

Звичайно ж, довідавшись про такі настрої в державі, король Жорик Дев'ятий негайно видав указ про рівноправність говорячих тварин, дивуючись, що не здогадався цього зробити раніше.

Завдяки такій реформі говірливі тварини змогли влаштовуватися на творчі роботи (нетворчими вони промишляли здавна: коні возили вантажі, собаки стерегли будинки і т.д.) і нарівні з людьми заробляти грошики на хліб насущний, на м'ясо насущне, на сіно насущне, на комашок насущних та інші продукти – хто чим харчувався.

Саме у зв'язку із цією реформою дракон Інокентій Карлович зміг влаштуватися на роботу екскурсовода, а мовлячий дощовий хробак Гавриїл Святославович – обійняти посаду редактора журналу.

До речі, черв'як знайшов своє покликання не відразу. Спочатку він намагався влаштуватися шофером у жорикбурзький таксопарк, потім – манекенником у будинок моделей «Адам і Єва», але й там і там йому відмовили, указавши на анатомічні невідповідності. Втім, на щастя, незабаром видавці журналу «Буряківництво та гній» запропонували Гавриїлові Святославовичу посаду редактора, на тій підставі, що він, мовляв, досконально ЗНАЄ ЗЕМЛЮ зсередини й буквально ЗРИТЬ У КОРІНЬ коренеплодівицтва.

Автор певен, що коли-небудь вдячні терентопці спорудять пам'ятник кабанові Хрюрикові-Анонімечку за те, що він спровокував таку демократизацію й рівноправність.

(Щодо дискримінації, до речі, Автору згадався такий факт. Письменникові Мігелю де Сервантесу якось набридло жити в рідній Іспанії, і він забагнув переселитися на Американський континент. З цим проханням звернувся до відповідних чиновників. Але ті йому відмовили. Мовляв, честі переселення на нові землі гідні тільки чистокровні іспанці. А Сервантес, мовляв, не чистокровний, оскільки має, крім інших, єврейських предків. Так він і не перебрався на Американську землю. Якби не така дискримінація за етнічною ознакою, то, напевно, Сервантес вважався б найпершим видатним американським письменником.)

І от, після оприлюднення королівського указу, Хрюрик знову пішов у міську ратушу. І цього разу його зустріли там із розкритими обіймами, як знаменитість.

Випробування на професіоналізм кандидат у кати пройшов успішно; особливо здорово йому вдалося катування кремовими тортами. Сам маестро Інкогнітечко, що очолював іспитову комісію, потиснув йому копитце, говорячи, що задоволений таким перспективним колегою.

От так простий розмовляючий кабан став аж муніципальним катом Жорикбурга!

З давніх часів у катів у різних країнах була традиція приховувати від широкої громадськості свої імена, адреси й обличчя (ховаючи останні під масками під час роботи). Очевидно, для того, щоб уникнути помсти тих, кого вони мучили, або близьких тих, кого стратили.

У Терентопськім королівстві вже давним-давно нікого не страчують. Та й називати тортурами безболісні маніпуляції, що їх утинають там сучасні кати – це надмірне перебільшення. Тому нікому й на думку не спаде мститися терентопському катові. Навпаки, талановитих катів там поважають, і беруть у них автографи. Так що ані в засекречуванні імен, ані в масках у катів практичної необхідності там немає. Але як Автор уже колись казав, терентопці дуже схильні до збереження традицій. Через те і катівські маски і псевдоніми натомість справжніх назвиськ там мають місце.

Тому, незважаючи, що справжнє ім'я й справжня пичка знаменитого кабана були дуже багатьом відомі, він все-таки вирішив не порушувати традицій і придумав собі псевдонім Анонімечко. А маску придбав у найближчому магазині іграшок. У той період там у продажі були тільки маски персонажів із мультфільмів Уолта Діснея. Кабанчик перепробував різні: і Міккі-Мауса, і Дональда-Дака, і Гуфі, і Чипа з Дейлом, і всіх семи гномів, і навіть Білосніжки... Але зупинився на масках трьох поросят з однойменного мультику. І хоча його власна пичка не дуже відрізнялася від такої маски, він, традиції заради, працював у масці поросяти.

Перший час на роботу популярного звіра приходило дивитися стільки цікавих, що всіх бажаючих не міг вмістити навіть майдан Панурґа, де красувалася елегантна шибениця, не кажучи про Зал Катувань. Однак, жодна сенсація не живе довго, і незабаром Анонімечко став сприйматися співгромадянами не як екзотика, а як звичайний кат; і ажіотаж довкола нього розсмоктався. Тим більше, що працював він хоч і професійно, але не так віртуозно, як його кумир – Інкогнітечко. Чи то тому, що Анонімечко був ще молодий, чи то тому, що замість пальців мав копитця...

(– Нісенітниця яка! Мало було Авторові розмовляючого дощового хробака, що працює редактором журналу! – кривить звивини Ліва півкуля авторського мозку. – Чого далі очікувати? Равлика, що працює ювеліром? Метелика, що працює сталеваром? Горобця, що працює водолазом? Наявність у твоїй писанині подібних персонажів, громадянине Авторе, дає читачеві привід обізвати оні писання маячнею сивого непарнокопитого!

– Це по-перше, а по-друге, ти погрожував, громадянине Авторе, що фабулою цього твору буде історія про таємниче викрадення і подальші розшуки... Замість цього ти вже одинадцяту главу... то пак одинадцяте щось підряд белькочеш усяку дурню, а викраденням дотепер і не пахне! – підхоплює півкуля Права.

– Відповім, – каже Автор. – По-перше, тварини, що говорять та поводяться наче люди, присутні навіть у творах таких корифеїв, як Франсуа Рабле, Джонатан Свіфт, Григорій Сковорода, Ернст Т.А. Гофман, Михайло Салтиков-Щедрін, Євгеній Шварц, Михайло Булгаков (наприклад, у «Майстрі та Маргариті» птах (!) працює водієм автомобіля (!); от цитата: «... тільки на шоферському місці сидів не звичайного виду шофер, а чорний довгоносий грак у клейончастому кашкеті й у рукавичках з розтрубами») і багатьох інших видатних літераторів.

І такі твори називаються не маячнею сивого непарнокопитого, а шедеврами світової літератури, а автори – класиками!

– Ага, ясно: Автор Терентопського так званого епосу лізе зі свинячим рилом (тобто рилом Хрюрика) у калашний ряд (тобто ряд класиків). У наявності манія величі, – ставить діагноз Ліва півкуля.

– Причому, зверни увагу, колего, – підхоплює Права, – що письменників-класиків він називає авторами з маленької букви, а себе – Автором з великої букви! Це не просто манія величі, а манія величі в особливо важкій формі!