Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Яйцепос. Книга 2

Брунька Дюк

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Яйцепос. Книга 2 - Брунька Дюк - Страница 103

103

Изменить размер шрифта:

Лицарювання

Ми своїх прекрасних дам

Не дамо у кривду!

Хрусь по мордах ворогам!

Розімнем в повидло!

Ми драконів не страшімось!

Не побиті гадами.

«Зуби» є у нас на них, ось,

Ті що в піхви вкладені!

Ми на лицарськім турнірі

Ворушили списами.

А вже потім пили, пили,

Пили... Згодом пісяли.

Любки панцирі розверсті

Залатають саме в строк,

Накують шкарпеток з жерсті,

Був щоб в замку затишок.

Політ паровоза

(орнітологічний марш)

Наш паровоз вперед летить,

Мчить, не страшачись злих словес!

Гній вабить його кожну мить,

В якому він клює овес.

Нехай летить пернатий друг,

І гній клює, і дзьоба мух.

Наш паровоз вперед летить,

Ретельно крилами маха.

Під ним юрба людей кипить,

До його щебету глуха.

Нехай летить пернатий друг,

І гній клює, і дзьоба мух.

Наш паровоз роззявив дзьоб,

Неясно цвенькнув в льоті плину,

І хвостиком телепнув, щоб

Вниз капнуть посліду краплину.

Нехай летить пернатий друг,

І гній клює, і дзьоба мух.

Рояль у кущах

(дещо вульгарний романс)

Колупаючи нігтем в ніздрі,

Ви сказали: «Ах, друже мій,

Заспіваймо романс на зорі.

Я не дуже-то кваплюсь домів».

Я сказав, як сякнув на пісок:

«Ах, панянко, який сюрприз!

Ніжний милий ваш голосок

Є дорожчим мені за приз».

Рукавом ви витерли ніс

І сказали: «Ах, друже мій,

Ах, співаймо про дивний той ліс,

Що росте в світі наших мрій».

«Я від захвату вже очманів,

О панянко, це справді шик!

Мальовничо лузга з гарбузів

Так присохла до ваших щік!»

Пукнув гучно я й плюнув в кущі,

Освіжаючи цю пастораль,

І по клавішах пальці пустив.

Бач, як томно озвався рояль!

І колупаючи рискалем між зубів,

Романс співали ви, а я шалів!

Бадилля та насилля

(мрячна пісня заслужених герцогів)

Я заслужений герцог смішного союзу,

Ти – звичайна графиня трудів,

Та коли я вступаю в ряди кукурудзи,

Ти врубаєшся також туди.

Там, не знаючи сорому, пестимо вату,

Ревучи «Інтернахрініал»,

І куєм кукурудзу, бо ж треба кувати

Кукурудзи зелений метал.

Потім грузнемо ми у не зіграних спорах,

Тих, що краще вже їх і не знать,

В результаті чого трахбабахає порох,

Й ти шепотиш: «Ліпи його мать!»

Я ліплю його мать. От закінчена ліпка,

І готова скульптура от:

Броньовик, на нім мать, пальці жмакають кепку.

Мать на бій спокушає народ!

«Буде битва, – говориш ти, – просто у Паску.

Будь, заслужений герцог, герой!

Ужену тебе в ласку! Озуй себе в каску,

Затули амбразуру губой!»

Сполохнуть грозові очманілі сюжети –

В кукурудзі нестриманий бій...

Буде сік ананаса стікати з манжетів...

Буде хлюпати борщ в кобурі...

Я поправлю неспішно бюстгалстук на шиї

І вступлю в рукопашний злий сон...

І відступлять мілорди, зашивши траншеї

Й еполети зірвавши з кальсон.

Буде різко й зухвало хрумтіть кукурудза

Під копитом гнідого клопа...

І завмру я, заслужений герцог союзу:

Під осколок секс-бомби попав.

Самозахист без цьомкання

(жорстокий романс)

Ви йшли вздовж алеї надвечір,

І місяць гілля лоскотало,

Троянди, ці липня предтечі

Пелюстки згорнули в сувій.

Казала ти дещо про Ґріґа,

Бетховена, Баха, Шопена,

Чуттєво стискаючи книги,

І пестив його погляд твій...

Він бачив твій бархатний локон,

Що вився край вушка колечком.

Натхнений романтики током,

Шепнув він: «Один лише цмок...»

Ти враз зашарілась як перець,

І крикнула враз: «Гріховодник!

Розпусник! Самець! Сластолюбець!

Маніяк ти, спокусник жінок!»

І гарною ніжною ручкой

Так бахнула сильно в щелепу,

Що він на шипи та колючки

В розарій звалився ничком.

Кричала ти: «Аби я знала,

Що ти жеребець похітливий...»

І лик той ногами топтала,

І цілилась в ніс каблучком...

Коли в нього пхала булавку,

Та книжками била у зуби,

Коли ти альтанку і лавку

Громила його головой,

Він мляво благав, щоб пробачить,

Турчав, що «я більше не буду»,

І клявся, що помилку бачить,

Милуючись слізно тобой...

Був ранок, ти стишилась тоді.

(А може, вже сили не стало?)

Ти тихо сказала: «Ну годі,

Тебе я прощаю. Забудь».

Від в'яза його відв'язала

І з рота вже вирвала кляпа,

Вже зонтик йому не встромляла

Меж ребер в широку ту грудь.

Він виплюнув зламані зуби,

Поправив обривки одежі,

Лизнув посинілії губи

І з ніздрів висякував кров.

Сконфужено ти посміхнулась,

І знизала зимно плечима,

До моря нараз відвернулась,

Сказавши: «Гуляємо знов»...

І бесіда йшла про Ґоґена,

Ван Ґоґа, Деґа, Модільяні.

І сонце світило скажено.

І вранішніх пташок чуть спів...

Він бачив твій бархатний локон,

Що вився край вушка колечком.

Натхнений романтики током,

Хотів цілувать... та не смів!