Яйцепос. Книга 3 - Брунька Дюк - Страница 81

У той час як Річард, закинувши з моста вудку й опершись об поруччя, витріщався на поплавець, Мгобокбекбе на березі, установивши дзеркальце в розвилку деревця, голився за допомогою тієї самої бритви й того самого помазка, що Естер подарувала йому в перші години після придбання ним людської зовнішності.

Погода на межі жовтня й листопада розфарбувала пейзаж металевою палітрою. Ріка під мостом виглядала відполірованим чавуном, хмари в небі – скуйовдженою сталлю, верби на околицях ріки – копицями бронзової стружки, а сухий очерет уздовж води – здибленими смужками латуні. Єдиною яскравою цяткою в «металевій» природі був червоний поплавець. Рибалка так на ньому зосередився, що не звернув уваги на шерех, що наближається, і оглянувся лише тоді, коли шерех, перемістившись мостом, затих поруч, і чийсь голос вимовив:

– Юшки захотіли, Річарде Іллічу?

Той що запитав був товстуном із щетинистим підборіддям і лисою потилицею, втім, прикритою картатою коричневою кепкою. Незважаючи на гладку комплекцію, чоловік сидів на велосипеді.

– Глібе Любомировичу! – викликнув із берега Мгобокбекбе.

Так, це був не хто інший, як жорикбурзький чарівник Гліб Любомирович Цвях, парапсихолог і ясновидець.

(– Ага, пам'ятаю, – стрепенулася Права півкуля авторського мозку, – ще наприкінці тридцять сьомого щося «Непросихаючі громадянки» ти, громадянине Авторе, попередив про цю зустріч.

– Я теж пам'ятаю, – підтакнула півкуля Ліва, – ти ще попередив, що в результаті цієї зустрічі цей ясновидець зробить відкриття в терентопській історії.

– Так, і я не відмовляюся від своїх слів, – підтверджує Автор.)

Гліб Любомирович кивнув рукою Мгоцькові, а Річардові сказав:

– Від юшки я теж не відмовлюся. Пригостіть.

– Юшки не гарантую – клювання немає, – вудильник кивнув головою на нерухомий поплавець.

Чарівник провів рукою над вудкою, щось промурмотав і, крутнувши педалі, з'їхав із моста на берег, де його чекав Мгобокбекбе – людина, у створенні якої цей маг брав участь. А в рибалки в доспіху за хвилину почалося прекрасне клювання: не встигав він витягнути рибу, зняти з гачка й кинути в казанок, насадити на гачок хлібну кульку й закинути вудку, як снасть смикала чергова рибина; так що дуже швидко улову вистачало не тільки на юшку, але й про запас.

Гліб Любомирович же й Мгобокбекбе Зямалагович обійнялися, і почали розповідати один одному новини. Чарівник повідав, що він зайнятий пошуками русалчиного молока, і тепер переміщається до верхів'я Рідини, де живе якась русалка Васса, котра годує грудьми свого нащадка. Згадав і про недавню свою зустріч із лицарями Напівкруглого Столу Юрієм Капітальним і герцогом Абрамом неподалік від спортбази аквалангістів «Мумутілус». Мгоцько зауважив, що йому відомо про від'їзд Цвяха в ці мандрівки: йому про це розповів маг Акмус, з яким кілька днів тому він поспілкувався в столиці. Повідав про зникнення Естер, що те зникнення й стало причиною передчасного їхнього з Річардом повернення в Жорикбург; про її листи, завдяки яким вони, Мгоцько й Річард, переміщаються тепер до міста Шмарклова, де його чекає кохана. Повідомив і жорикбурзькі новини, у тому числі й ту, що в особняку мага Леоніда Леонідовича Перевертайла-Замийського з`явився лихий привид, схожий на пітекантропа, котрий так дебоширить, що Леонідові Леонідовичу довелося піти з дому й переселитися в особняк Акмуса.

– Пітекантроп, кажеш... – задумався Цвях, потираючи щетину підборіддя. – Здається, я знаю, що це за пітекантроп і чому він бешкетує. Напевно, цей примарний пітекантроп – це не хто інший, як дух покійного Жвавчика – мавпи Леоніда Леонідовича...

Першу частину свого життя Жвавчик виглядав, мовляв, саме мавпою виду макак-резус, а другу частину життя – людиною, тому що Перевертайло-Замийський заради експерименту помінявся зі своєю мавпою тілами. Коли Жвавчик помер, то, мабуть, став примарою, і в його примарній зовнішності змішалися обидві іпостасі – мавпяча й людська, – і тому цей дух виглядає тепер мавполюдиною, тобто пітекантропом. А заспокоїтися його душа після смерті не може через те, що його первісне мавпяче тіло продовжує жити, оскільки в тім тілі перебуває душа Леоніда Леонідовича. От коли вмре мавпяче тіло, тобто з нього піде душа мага, тоді й душа Жвавчика заспокоїться й переміститься туди, куди переміщаються після смерті мавпячі душі, і в особняку Перевертайла-Замийського більше не буде лихого привиду.

– Мій колега Арам Артаньянц може створити для Леоніда Леонідовича нове людське тіло, як він створив тіло для тебе, Мгоцьку. Треба тільки щоб Леонід Леонідович повністю виправив дефекти вимови й зміг чітко вимовити заклинання, те саме, завдяки якому й твоя, Мгоцьку, душа переселилася зі скляного пивного келиха в ось це людське тіло.

– До речі, про привидів, – заговорив Річард Левове Копито, що припер із риболовлі повний казанок риби й, слухаючи бесіду мага із Мгоцьком, заходився її чистити. – Мене в останні дні теж мучить привид... – І він повідав чудотворцеві про дух комара Птоломея, ненавмисно вбитого його, Річарда, предком, і про необхідність носити на шиї часник із випливаючими із цього незручностями.

Товстий чарівник, поводивши над Річардом руками, підтвердив, що мучитель – дійсно дух розчавленої герцогом Павлом Гриньмасяльським розмовляючої комахи, втім, глухонімої від народження; і обрадував Левове Копито повідомленням, що він може його примари позбавити.

– Будь ласка! – заблагав Левове Копито.

Гліб Любомирович зробив плавні рухи руками, супроводжуючи їх читанням заклинання. Потім оголосив, що відтепер дух комара Птоломея не буде турбувати ані Річарда Лойковицького, ані його нащадків. Левове Копито з полегшенням зірвав із шиї обридлий часник.

Під час вкушання юшки товстунець-чарівник був чимсь схвильований.

– Юшка не подобається? – запитав Річард.

– Що? А? – розгублено промурмотав стурбований чудотворець. – Ні, юшка знатна, смачна.

– А що ж ви начебто сам не свій.

– Я відчуваю присутність десь поруч, так би мовити, потужного згустку інформацій, але не можу зрозуміти, що це таке, – бурмотав чарівник, бігаючи очима навкруги.

На юшку пішла тільки п'ята частина наловленої в Рідині риби. Решта улову була запечена в тліючому вугіллі, щоб бути з'їденою згодом. Упакувавши свою частку печеної їжі й уклавши пакунок у рюкзак, Цвях заходився обшарювати стоянку лицарів, щоб зрозуміти, де саме зосереджений неясно відчутний згусток інформацій. Чуття привело ясновидця до лицарської зброї, котра лежала на прив`ялій траві.

– Меч, – прошепотів маг, простягаючи руки до одного із цих предметів, – чарівний меч...

– Цей меч, – почав пояснювати Річард, – ми знайшли...

– В Оксамитовому лісі під трьома зрослими дубами за вказівкою привиду Вирвичерепа, – перебив його ясновидець, піднявши цей артефакт.

– Точно! – захопився Левове Копито. – От що значить ясновидіння!

– Халазюк? – запитав Мгобокбекбе.

– Він, – підтвердив Гліб Любомирович.

Угодований чудотворець торкався чарівного меча Халазюка з таким же пієтетом, з яким, можливо, торкався б легендарний король Артур чудотворної чаші Грааль. Здавалося, начебто у Цвяха захопило дух від обсягу інформацій, сконцентрованої в цьому мечі. Захват змішувався з деякою розгубленістю: ясновидець відчував мільйони повідомлень, що кишать в інформаційному полі чарівного меча, і не знав за яке ж повідомлення вхопитися й розглянути докладно. Так змучений спрагою індивідуум, опинившись у крамниці, де на полицях стоять ряди пляшок із різноманітними соками, мінеральними водами й іншими напоями, може спантеличитися: з якої ж саме пляшки вгамувати спрагу.

– Халазюк у себе, так би мовити, всмоктав за сотні років стільки інформацій про події, при яких він був присутній, і про людей, що брали його в руки чи перебували поруч, що потрібні роки, аби всі ці знання розсортувати й розглянути, – констатував Гліб Любомирович, продовжуючи плекати нестандартну холодну зброю.

– Ех, хочеться щось довідатися з історії цього меча! – викликнув Мгобокбекбе. – Спробуйте, будь ласка, Глібе Любомировичу, витягти й розповісти ну хоч один епізод, най його равлик копне!