Яйцепос. Книга 3 - Брунька Дюк - Страница 79

☼ ☼ ☼

Коли Річард із напарником переїхали містком річку Хлюпу, Мгобокбекбе знову став тривожно оглядатися, що періодично робив протягом останніх годин.

– Знову в мене виникло відчування, що за мною хтось спостерігає, – пояснив він Річардові. – Під час наших мандрів у мене час від часу з'являється відчуття, най його равлик копне, начебто на мене хтось уважно дивиться, хоча навколо нікого немає. Уперше таке почуття виникло в нас з Естер у ту ніч, коли ми з нею перший раз... гм... ну, загалом, за дві доби до Дня Шляхетного Мордобою.

– Знаєш, адже в мене теж останнім часом періодично виникає відчуття, що за нами спостерігають, коли навколо нікого немає. Я соромився тобі про це говорити, думав, що це в мене щось із нервами...

Попереду біля дороги стояв рекламний щит, або, як тепер говорять, баннер, на якому був зображений карапуз у підгузку, що обіймає велику пляшку, і написаний рекламний слоган:

«МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ ВИБИРАЄ НАПІЙ

"ПУПСИК КОЛЯ"».

Рекламні щити, або як тепер ще називають на імпортний манер, білборди з такою рекламою Мгоцькові й Річардові вже кілька разів траплялися на шляху під час мандрівок, і вони байдуже, не затримуючись, проїжджали повз, і цього разу теж, але в останній момент Левове Копито все таки зиркнув на плаката, і помітив щось, що змусило його зупинити свого рудого Тутанхамона.

– Мгоцьку, дивись! – він указав у нижній правий кут рекламного прямокутника.

Лицар Пивної Кружки, котрий проїхав трохи вперед, повернув свого білосніжного Ігоря Святославича й глянув куди вказував перст напарника. На білому тлі чорним вугіллям було від руки написано:

А нижче намальована стрілка, горизонтальна, що вказувала вістрям праворуч. Лицарі повернули в той бік голови, і побачили кілометрах у двох від дороги вітряний млин на невисокому пагорбі.

– Це те, що пророчив циганський комп'ютер, – сказав Річард.

Вони збочили коней до вітряка, і вийняли з піхов бойові металеві мечі. Меч, що стис у руці Мгобокбекбе, був той самий, котрий вони викопали з-під трьох зрослих дубів в Оксамитовій пущі. Сьогодні була черга Мгоцька ним володіти.

(– Лицар і вітряний млин... Хм. Мені це щось нагадує, десь я щось таке читав, – єхидно зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– От тільки не треба! – огризається Автор. – Мої лицарі зовсім не збиралися битися з вітряним млином і не приймали його за багаторукого велетня, тому натяки на епігонство й плагіат отут недоречні!)

Наближаючись до вітряка, Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито насторожено оглядали місцевість, але нічого й нікого підозрілого не бачили. Млин, судячи з вигляду, давно не експлуатували, одне з його крил повністю розвалилося, а інші перебували в стані напіврозпаду; однак дерев'яний корпус був поки цілий.

Опинившись на місці, об'їхали вже старе, але таке що не стало цілковитою руїною борошномельне дерев'яне спорудження: нікого, і великі двері закриті.

– Агов, Остапи, ви тут? – крикнув Річард.

Зсередини почулася метушня, начебто хтось рухав меблі, потім одна половинка великих дверей, більше схожих на ворота, обережно зі скрипом відкрилася й зсередини пролунало тривожне:

– Швидше всередину, поки вони вас...

Голос був такий схвильований, що Мгобокбекбе й Річард поспішили в'їхати в млин, після чого Остап Окрошколюб і Остап Електричка миттєво закрили двері, підперши дерев'яними балками, начебто хтось збирався на них зовні налягти.

– Привіт, хлопці. Що тут у вас відбувається? – Річард зійшов із Тутанхамона, і потис руки Електричці й Окрошколюбу.

– Дивуюся, як вам удалося, удалося сюди, сюди під'їхати, як вони вас не злапали, не злапали! – вигукнув граф Остап Електричка, тридцятивосьмирічний худий високий бородань.

– Хто – вони? – запитав лицар Мгоцько, зійшовши з Ігоря Святославича й теж потискуючи руки Остапам.

– Ну як – хто; страховиська, що оточили млин, – відповів лицар Остап Окрошколюб, двадцятидворічний кремезний, великогубий сіроокий блондин.

– Страховиська? Ми ніяких монстрів не бачили, – здивувався Річард.

– Ми отут уже три дні, дні від них ховаємось, ховаємось. Уже три дні вони шустають, шустають навколо млину, млину, чекають, коли ми вийдемо, вийдемо, аби нас розтерзати, розтерзати. – хмуро повідомив граф.

І повідав, що три дні тому вони їхали дорогою до селища Сортирославля, і раптом побачили, як до них із півдня несеться зграя жахливих монстрів, таких потворних, що й описати не можна; зубами брязкають, пазурами махають... просто жах! Ясно: хочуть лицарів розтерзати. Якби їх було менше, Електричка з Окрошколюбом захищалися б за допомогою зброї, але їх було так багато, що зброя лицарів не врятувала б, і треба було рятуватися втечею. Єдиним укриттям був цей млин, сюди Остапи прискакали й зачинилися.

– З тих пір вони, вони день і ніч, і ніч бродять навколо, чекають, коли ми вийдемо, вийдемо.

– Ми боялися, що вони проламають стару деревину й увірвуться всередину, – підхопив Окрошколюб, – але, слава Богу, млин вони руйнувати не стали. Може, цей млин якийсь зачарований.

– Дивно: дорогою сюди ми уважно оглянули місцевість, най її равлик копне, – нікого, наскільки бачить око, навколо млину немає, – сказав Лицар Пивної Кружки.

Старі дощаті стіни були посмуговані щілинами, крізь які світло просочувалося всередину, і крізь які заточені в млині лицарі могли спостерігати, що відбувається зовні. Остап Окрошколюб припав до щілини в одній стіні, потім в інший, і так далі, і, оглянувши в такий спосіб простір навколо млину на всі чотири боки, закричав:

– Дійсно, їх уже немає! Зникли! А три хвилини тому були, я ж дивився.

– І три хвилини тому не було, – заперечив Річард Левове Копито, – якби були, ми б їх побачили.

– Не було, – підтвердив Мгоцько. – Ми дивилися уважно.

– Не будемо сперечатися, а скористаємося, скористаємося моментом поки їх немає, немає, і звідси вшиємося, вшиємося, – запропонував граф Остап Електричка. – А то поки ми отут відсиджувалися, відсиджувалися, у нас запаси харчів, харчів підійшли до кінця, до кінця. Ще б день – і ми б, ми б почали голодувати, голодувати. І наші коні, – він кивнув на двох скакунів – ігреневої й мишастої масті, що перебували тут, у млині, – з'їли все, що ми для них, для них знайшли отут їстівного, їстівного.

– Так, давайте збирати манатки поки не пізно, – заметушився Окрошколюб.

Він забрав балки, що підпирали двері, відкрив, виглянув, переконався, що страховиськ поблизу млину таки немає, відкрив навстіж і видерся на ігреневого коня, званого Сигізмундом; інші теж сіли на своїх коней і виїхали із млину.

– Ґрунт навколо вітряка, най його равлик копне, досить курний, – заговорив Лицар Пивної Кружки, указуючи вниз, – на ньому залишаються сліди. Зверніть увагу: тут тільки сліди людей і коней.

– Дивно: монстри тут три дні тупцювали, а слідів не залишили. – Приголомшений Окрошколюб спробував почухати потилицю, але почухав метал шолома.

– Не ображайтеся, колеги, але здається, що не було тут страховиськ, що вони вам просто привиділися, – зніяковіло зауважив Річард.

Граф Остап Електричка на мишастому коні, що мав кличку Саладин, об'їхав околиці млину, оглядаючи ґрунт, і, повернувшись до колег, похмуро констатував:

– Жодних слідів, слідів, начебто ніяких монстрів тут не було, не було. Невже – не було? Невже це була просто якась мара, галюцинація, галюцинація?

– Але ми ж їх бачили так само, як бачимо вас! – не вгамовувався Окрошколюб.

– А може, то були привиди, духи. Духи слідів не залишають, – припустив Річард Левове Копито. – А зникли вони через те, що від мене тхне часником, що я ношу на шиї; духи ж не люблять часнику.

– Часник, часник у нас самих був, нашого ж вони не злякалися, не злякалися, – відмахнувся граф. – І, крім того, привидів, привидів можна побачить у сутінках і в темряві, темряві, а ми монстрів бачили серед білого дня, дня, при сонці. Отже – вони не духи, не духи.