Яйцепос. Книга 3 - Брунька Дюк - Страница 5

Остап Вишня (який був харків'янином у столичні роки Харкова) в своїй книжці «Як із Харкова зробити Берлін» гостро покпив із тих українців, хто, згідно з піснею, загрузли в дивленні на небо та думках про сокола:

«Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб з Харкова зробити Берлін, – це 75% харківського – та не тільки харківського, а й всеукраїнського – населення поробити соколами.

Не менше бо, як три чверти нашого "медлительного в движеніях" люду божого, все життя своє сидить і співає:

Оце в його в голові.

Бо як би йому "бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав".

Чого б його туди потаскало?

А як же ж!

Що йому індустріялізація, що йому електрифікація.

Йому крила дайте, щоб він "далеко за хмари полетів по долю, по ласку".

Тут йому нема ні ласки, ні долі.

Може хоч сонце йому її дасть.

А не зробите його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть:

– Киша! Летіть "на льогком катере". І летіть іменно:

"Далеко за хмари,

Подалі від світу".

Подалі... Подалі!!.

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова – раз плюнуть – Берлін зробити».

До слова, ця харківська пісня стала найпершою в світі піснею, проспіваною людиною за межами рідної планети під час космічного польоту. Це сталося 12 серпня 1962 року. Космонавт Іван Попович на борту космічного корабля «Восток-4» заспівав її для керівника совєтської космонавтики Сергія Корольова, який цю пісню любив. Але справедливості заради треба зауважити, що ці двоє були не харків'янами, а уродженцями інших українських міст: Попович – Узина, що на Київщині, а Корольов – Житомира.

І «Дивлюсь я на небо...» не єдина харківська пісня, відома далеко за межами Харківщини. Такою ж є і складена козаком Харківського полку, філософом і поетом Семеном Климовським «Їхав козак за Дунай...» Чимало композиторів і в інших країнах за музичною темою цієї пісні складали обробки та варіації. Наприклад, німецький Людвіґ ван Бетховен створив за харківською піснею аж дві варіації.

Не засуджуй мене, читачу, просить Автор, за те, що я перериваю повідь краєзнавчими, літературознавчими та іншими теревенями. Така вже специфіка цієї книжки, такі придумані Автором для неї закони. А як зауважив Олександр Сергійович Пушкін в одному з листів до О.О. Бестужева: «письменника треба судити за законами, ним самим над собою визнаним». Тим більше що Автор ще в підзаголовку Терентопських хронік попередив тебе, мовляв, цей твір, так би мовити, поблизухарківський, а отже, приречений обрушувати на твою голову... ні, не кремові торти, а харківські обставини. Втім, якщо ти дочитав його аж до сих пір, не кинув, отже ти з цим вже змирився. За що Автор тобі вдячний.

Але повернемося до графа Якова і лицаря Хоми.)

Отже, саме коли доспіхоносці заспівали харківську пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...», в їхньому полі зору з'явилося таки житло.

Воно розміщалося не просто біля шляху, а осторонь, у сотнях метрів. Безсумнівно, існує доріжка, що з'єднує цей будинок із шляхом, але лицарі вирішили не витрачати час на пошуки цієї доріжки, а їхати навпростець бездоріжжям, бо бездоріжжя виглядало рівним, без ярів або інших перешкод.

І вони відразу ж збочили до будівлі, не припиняючи співати. Якщо пісня розпочата, то має бути доспівана до кінця. Щоби пісня не образилася, вважаючи, що її не поважають, раз не дають досягтися останньої ноти...

 ☼ ☼ ☼

Житло виявилося гарним цегляним особняком в стилі модерн, прикрашеним скульптурками драконів, грифонів і єдинорогів.

Опинившись біля входу до цієї споруди, граф Яків і лицар Хома спішилися, прив'язали Оттокара з Монтесумою до поручнів невисоких сходів і піднялися сходами до дверей.

Коли Хома шукав очима дзвінок, а Яків заніс руку, щоб постукати, дерев'яні двері раптом самі прочинилися, ніби запрошуючи подорожніх увійти.

Що вони і зробили.

За дверима нікого не було.

Була затишна вітальня з кріслами, столиком, каміном, книжковими шафами, з картинами на стінах...

– Агов, тут хтось є? Гей, господарі... – покликав граф Яків, але було тихо.

Увагу лицарів привернув писаний маслом портрет: веселий чоловік у напудреній перуці і в жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо, за модою середини XVIII століття.

Букви і цифри в нижньому правому куті полотна інформували, що цей твір створено Леонардо Ґудзиком в 1747 році.

– Це портрет чарівника Гектора Манюні, – пролунав раптом чоловічий голос, гарний баритон.

Яків і Хома обернулись.

Біля каміна, схрестивши руки на грудях, стояв веселий чоловік в напудреній перуці і жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо, за модою середини XVIII століття.

Живий двійник портрета!

Лицарі мимоволі перевели погляд із людини на портрет і назад: одне обличчя, одна фігура, один одяг...

– Ні, я не привид Гектора Манюні, я інша особистість, – заперечив чоловік у жустокорі, ніби вгадавши думки гостей.

Нащадок Гектора Манюні, як дві краплі пива схожий на предка, і вбраний у такий же костюм, щоби ще більше підкреслити схожість, подумав граф Яків.

– Я граф Яків, лицар Напівкруглого Столу.

– А я, м'яко кажучи але грубо виражаючись, лицар Хома.

– Ми шукаємо яйце дракона, викрадене з Каменіани у вересні, і шахрая, який організував цей злочин. От його портрет.

Двійник Гектора Манюні подивився на ксерокопію малюнка і знизав плечима:

– На жаль, я нічого не знаю і такої людини не бачив.

Повисла пауза.

За вікном сонце притискалося до обрію, розпустивши уздовж оного червоність і жовтизну.

– Ви, напевно, довго їхали, стомилися. Пропоную вам відпочити і переночувати в цьому будинку, – сказав двійник портрета.

– Із задоволенням скористаємося з вашої гостинності, пане... Еее... Вибачте, ви не відрекомендувалися, – мовив Яків.

– Але на жаль, я не зможу вас пригостити, бо зараз у будинку нема нічого такого, що їдять люди, а створювати їжу з повітря за допомогою магії я не вмію, – продовжив невідомий.

– Про це не турбуйтеся, харч у нас є, нам надавали їжі в Кухулінівці і в Нових Драконопасах, і... Голодними, м'яко кажучи але грубо виражаючись, не залишимося і вас почастуємо, – сказав Хома.

– Мене частувати не треба, у мене особлива, так би мовити, дієта, ваші харчі мені не годяться, – заперечив господар. – Ви вже самі повечеряйте, а я тим часом приготую для вас спальню.

Лицар Хома сходив за рюкзаком з їжею, і двійник портрета провів гостей до їдальні, де надав їм стіл і посуд.

Мандрівники приступилися до вечері, а господар будинку вийшов.

Коли лицарі наситилися, а двійник Гектора Манюні повернувся і повідомив, що спальня готова прийняти постояльців, граф Яків зауважив:

– Ми вже думали, що доведеться ночувати в полі. Добре, що ваш особняк тут.