Проти переконань - Мак Ольга - Страница 9

Гострий вітрець, маючи тут ще більше свободи, наскакував з усіх боків злим цуценям, сковзав по гладенькому личку дівчини й ворушив дрібненькі завитки волосся, що вибивалося з-під шапочки.

«Але й гарна ця міщаночка — мов писанка! — приглядаючись до Марусі, милувався Березовський. — І таке страхіття, бідненька, пережила!.. Каже, що й досі відчуває у собі присутність "нечистого". Нещасна! Добре ж їй далася в знаки та божевільна баба!»

— Ну, Марусю, — сказав ласкаво й підбадьорююче, — не думайте більше про «чорного» і про всякі інші забобони. Вмерла баба Текля — вмерли й «чорні», «білі» й «сорокаті», разом з упирями, відьмами і навіть з самими мерцями. Не бійтеся нічого, не йдіть проти своїх переконань, станьте самі собою — і все буде добре. А я до вас прийду, коли дозволите. У мене, до речі сказавши, ще й досі ті верхи на черевики лежать. Не спитав тоді вашої адреси, та й грошей у мене не було. Оце аж тепер дістав трохи годин в школі й «розбагатів». Ваш тато ще приймає роботу?

— Приймає, але секретно, звичайно...

— Розумію, можете бути спокійні: я вмію тримати язика за зубами. То, кажете, нумер тридцять дев’ятий на цій самій вулиці? Гаразд, я прийду найближчими днями.

Поклепавши легенько зверху подану долоню дівчини, Березовський ще раз дружньо усміхнувся і вернувся назад.

* * *

Кобзаренки мешкали у власній старій хатині під гонтами[3], що мружилася сторожко на вулицю з-за двох кремезних груш своїми невеличкими двома віконцями. Сіни були приліплені коробочкою посередині, але вхід чомусь мали не просто від вулиці, а збоку. Все мешкання складалося з трьох мікроскопічних кімнаток і старомодної кухні з пузатою піччю і плитою замість припічка під комином. У хаті, як і сподівався Березовський, була чисто міщанська обстава і царив чисто міщанський стиль: в їдальні — сточений шашелями стіл і шість «віденських» стільців довкола нього, старомодна канапа, оббита витертою цератою[4], поличка з усякими порцеляновими і скляними дріб’язками на горішній і десятком книжок на нижній поличках, перкалеві фіранки на віконці, що виходило на другий бік хати у старий сад, калачики й фуксії у вазонках; крізь відкриті двері до спальні виднілося широке дерев’яне ліжко з горами подушок і покривалом, зшитим з кольорових обрізків матерії, а під стіною стояла давня, кована міддю, велика скриня; в кухні на почесному місці чикав неодмінний годинник — «ходики» з китицями рож, незабудок і двома білими голубами довкола циферблату, а скрізь — і в їдальні, і в спальні, і в кухні — дешеві літографії на стінах. За піччю сюрчав цвіркун, хата пахла п’янким, гострим запахом сушених яблук, а все разом навівало дрімоту й викликало мрії про інтимні радощі затишного родинного гнізда. Такі хати не сприяють розвиткові думки й високим полетам духа, зате у них щедро приходять на світ опецькуваті, крикливі потомки й ростуть, здорові та міцні, на радість, батьків і дідів. У таких хатах завжди відчувається брак колиски, а по кутках все чаяться чарівні казки й мрійні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини ожити повним голосом на бажання нового покоління.

Марусі десь не було вдома, і Березовського зустрів сам Кобзаренко — людина якась напрочуд свійська, приємна і жвава. Він мав м’які вуса, карі, подібні до Марусиних, але дуже живі й молоді очі та окуляри в залізній оправі на кінчику носа, колір якого недвозначно свідчив про певні нахили свого господаря...

Оглянувши верхи, він відразу заявив:

— Можна буде зробити, але здеру з вас, як дурень з рідного батька.

— Скільки?

— Га, «скільки»?.. Ви вже питали де ціну?

— Ні.

— Шкода. Треба було спитати, тоді б побачили, що я серед усіх грабіжників ще найменший. І робота моя — з гарантією, так що лаяти не будете. А ціна... — і він назвав суму.

Березовський почухав потилицю, але не торгувався.

— Воно, бачите, — почав оправдуватися Кобзаренко, — тепер усе дорого виходить, але зміркуйте самі: мені доклад до ваших черевиків треба вкрасти, або відкупити в іншого злодія. Сто разів воно вдасться, а на сто першім можна голови позбутися, і за риск хтось мусить платити. Це вам — раз. Знову ж робота: у мене он в хаті ні шила, ні дратви не видно, ночами роблю на горищі, як справжній злодій, і також трушуся, щоб не накрили. Життя, бодай йому добра не було!..

— Що ж це ви так?... — пожартував Ігор. — За такі слова на нашу щасливу дійсність і без крадіжки голови можна позбутися... Не боїтесь?..

— Ех, голубчику, тепер говори — не говори, бійся — не бійся — однаковий чорт: як мають голову скрутити, то скрутять — і не оглянешся.

— То ви вирішили не боятися?

— Рішати — не рішати, а й до небезпеки чоловік привикне. Я перший раз, як підошви потягнув, то мені здавалося, що у мене ще й на лобі видно. Вірите, кілька ночей не опав — все чекав, що ось-ось зараз прийдуть з обшуком. А тепер привик — і хоч би тобі що! Підошви краду, верхи краду, дратву краду, клей, кілки — усе, що вдасться запорвати. Одним словом — нова професія...

— І так одверто признаєтеся?

— Та не всім, звичайно. Ви ж на мене доносити не підете, думаю? Як-не-як, а я також «шишка»: старший майстер в шевській майстерні НКВД! — Кобзаренко випростувався й хитро підморгнув.

— О, то з вами навіть небезпечно зачіпатися! — засміявся Березовський.

— А ви думали — як? Самому начальнику, — будь він тричі проклятий! — чоботи роблю, хоч я б йому найрадніше, сукиному синові, кайдани зробив...

— Бачу, що дуже любите своїх хлібодавців...

— Та люблю їх так, як і всі...

Скінчивши справу з черевиками, Кобзаренко поліз на поличку, зняв пузату пляшку з червоною рідиною і дві чарки з грубого скла.

— Ось ми зараз скропимо шкіру, щоб черевики не скрипіли, — промовив він, знову весело підморгуючи. Ви п’єте?

— Часом люблю випити, — признався Ігор.

— Не хвалю! — підняв угору палець Кобзаренко. — Не пийте, бо, як втягнетеся, то не відчепитеся. То таке чортівське зілля, що чоловіка нанівець зводить.

Налив обидві чарки й подав одну гостеві:

— За ваше!..

Цокнули й випили.

— Я, знаєте, п’ю ще з молодости, бо ж кожний порядний швець мусить бути жуликом і п’яницею, — продовжував Кобзаренко. витираючи вуса. — Розуму, правда, не пропиваю, але п’ю. Коли б не пив — то здурів би зовсім від цього життя. Але іншим не раджу пити. Хочете ще одну?

Березовський дивився на нього, слухав і сміявся.

— Словами не радите, а ділом заохочуєте, — відповів. — Наливайте, наливайте, я п’яним ще зроду не був і не буду. А горілка у вас смачна дуже.'

— Бач, шельма, «смачна»!... — жартома лаявся швець, наливаючи знову. — Я її голубоньку, розрадницю, сам настоюю — от і смачна. Вмію і люблю це діло робити. Ну, коли смачна, — на все добре!..

Випивши третю чарку, Кобзаренко почав з «вищої матерії»:1

— Скажіть мені... Не знаю, як вас величати... Ігор Олександрович?.. Дякую. Мене кличте Григоріюм Степановичем. Так от, скажіть мені. Ігорю Олександровичу, як воно тепер у тих школах вчать?... Я — чоловік темний, але знаю, що раніше вчили по книжках. Купив, наприклад, учень книжку, навчився, що там у ній написано, — і знав. Ну. а як тепер?

— А тепер треба вчитися без книжок.

— Яка ж то наука без книжок? — дивувався Кобзаренко.

— Е, чи нам для життя тільки книжок бракує?! — з досадою відповів Березовський. — А чого нам не бракує?

— Га! — вдарив себе по коліні Кобзаренко. — Воно правда, тільки ж з тими книжками — інша річ. Книжок же повно, а таких, що для науки — нема. От би взяли й надрукували. Друкують же інші книжки, чи ні?

— Ну, Григорію Степановичу, — пояснив Березовський, — то інші книжки. Підручника не так то легко написати, коли на кожному кроці брехати треба.

— От того ж й не розумію! — підхопив швець. — Книжки ж пишуть вчені люди, то вони хіба знають, як треба писати. Кажуть називати біле чорним, а чорне білим — хай так і роблять, хай там уже ті книжки будуть, які хотять, аби були, а то ж нема ніяких.