Проти переконань - Мак Ольга - Страница 79

— Пані Лукіянчук прибуде до вас приблизно за яких чверть години. Добре?

— Як буде пані Лукіянчук завгодно...

Ігор навіть вклонився з чемністю, хоч внутрі у нього... Але, чи варто згадувати, що діялося у нього внутрі?..

— Тим часом, всього доброго, пане Березовський.

— До побачення, пане професоре, і дуже, дуже вам дякую...

Піднявся до себе, закурив і заглянув у люстро. Був блідий, як стіна, але на вигляд спокійний. Пройшовся нервовим кроком туди й назад, запримітив фіалки і поспішив їх сховати. Куди? Ось, на шафу. Звідти їх не видно. Ще раз пройшовся, подивився у вікно, але не побачив там нічого. Сів у фотель, посидів, і знову встав і знову заходив. Кидало ним, а це було погано. Тут не можна дати собі волі й побити, поламати меблі, бо ж він більше не майор. Він — гість у готелі, гість, якого поручав Зедергольм. І, зрештою, не випадає воно зовсім. Треба бути спокійним-спокійним, як належить людині, що має дивитися на когось, хто ось зараз прийде, високомірно, з погордою.

А воно приходило важко. Стративши рівновагу, з заворотом голови перелітав з одної скрайности в другу: раз радість, що Танічка вижила, другий раз... — «пані Лукіянчук»... Здуріти? О, здуріти легко, але цього мало, абсолютно мало!

Ікс разів сідав, уставав, ходив, заглядав то у вікно, то в люстро, а нарешті сказав собі: Годі!

Вмостився зручно у фотель, взяв часопис (Чи не догори ногами? Ні, в порядку) і почав читати.

Стукіт подвійних кроків і голос Марти:

— Герр Березовскі, до вас гості...

Двері відчинилися, а він встав, не випускаючи з рук часопису, і застиг.

Мару... Марія!...

Так, на порозі стояла Марія.

Мій Боже, невже це справді вона?! О, життя для неї не минуло даром! Тридцять сім років, що їх мала, були записані виразно і в легкій сіточці зморщок біля очей, і у втомлено спущених кінчиках уст, і в сивині розсипаній по темному волоссі, прикритому наполовину чорним капелюшком. Згасли й колишні яскраві рум’янці, приблідли уста, й обличчя нагадувало зовсім-зовсім воскову скульптуру... І все ж була гарна (чи лишень такою йому видавалася?), навіть гарніша, як в молодості. Чим? Пережитими болями? Досвідом? Чи тим глибоким внутрішнім вогнем, який горів у темних очах і якого раніше не було помітно? Щось було в ній особливе, але його важко було з першого погляду схопити.

Мала на собі чорну суконку, в руках чорна торбинка, чорні рукавички — в жалобі. В жалобі й досі? Адже в газеті було написано: «Кілька років тому»... О, по Ігореві вона напевне жалоби не носила, а, коли й носила, то недовго, зовсім недовго!..

На всі свої спостереження й міркування він зужив лишень коротку мить, а всі його уплановані постанови щодо поведінки в перший момент зустрічі пішли (саме через цю несподівану жалобу!) шкереберть, і обличчя то корчилося, то розтягалося в нерішучих, ніякових і, напевне, глупих, гримасах.

Зате Маруся, очевидно через те, що нічого собі наперед не планувала, повелася зовсім природно і зовсім невимушено-щиро: спершу довгу хвилю мовчки постояла, на порозі, придивляючись до нього з неукриваною пильністю і таким же неукриваним зворушенням, а тоді шпарким кроком підійшла ближче і подала руку:

— Боже мій, невже я справді тебе бачу?!

Здається, коли б побачила у нього відповідний відрух, обняла б і поцілувала б від усього серця, без сорому, без ніяковости як обіймається і цілується по довгій розлуці щирого приятеля. Але тільки приятеля, чи старого знайомого... Іншими словами, в Марії появилася саме та байдужість, на яку він при найбільших зусиллях не міг здобутися. І тепер зранена до крови, до зойку амбіція стала сторч і подала йому залізні вудила...

— Так, пані Лукіянчук, справді бачите мене. Не помиляєтеся... — подавши по короткім ваганні руку, відповів з легкою усмішкою і з галантністю сальонового кавалера підставив їй стілець: — ласкаво прошу сідати...

Сковзнула по його очах повним раптового зрозуміння поглядом і відразу достосувавшись до його тону, цілком спокійно зайняла місце біля столика.

— Танічка починає одужувати, — сказала, стягаючи рукавичку.

— Про Танічку мене інформують щодня безпосередньо... — багатозначно кинув він, даючи знати, що з її уст не бажає нічого на цю тему слухати.

Маруся знову сковзнула по його очах повним зрозуміння поглядом, легенько і коротко зідхнула, і вже не відривалася. Дивилася пильно, не моргаючи.

— А ти не змінився зовсім, — зауважила тихо і якось дуже поважно. — Тільки посивів і став старшим...

— Чи це має для нас якесь значення, пані Лукіянчук? — кинувся, мов ужалений.

— Це має велике значення, Ігорю... — впала багатозначна відповідь.

Безличність! Одверта і, може, розрахована на щось безличність!..

Карбуючи кожне слово відповіді, він сам відчував, що від неї заносить їдким запахом запаленої сірки:

— Чемність наказувала б мені зараз сказати, що це дуже приємно почути. Але, на жаль, мушу поставити щирість вище чемности і признати, що це дуже... відважно, коли не більше, з вашого боку, пані Лукіянчук...

Маруся вичекала добру паузу.

— Ігорю, — обізвалася з ненарушеним спокоєм і глибокою поважністю в голосі, — ми маємо перед собою таку важливу і таку болючу розмову, що починати її єхидством, видаваним за щирість, не випадає. Не понижуймося до комедій...

— Ах, вибачте пані Лукіянчук! — сплеснув він руками. — Але направду важко дібрати натурального тону, зустрічаючи свою дружину вдовою по іншому чоловіці. Це, погодьтеся самі, трохи клопітливо...

— Годжуся, — хитнула головою вона. — А ще більше клопітливо зустрітися з двома дружинами нараз...

Ігор відразу прикусив язика і кинув з-під лоба оком на Марію: що вона хотіла сказати? Знала щось про його романи, чи говорила навгад?

— Ви, пані, мали якусь справу до мене? — спитав з удаваною нетерпеливістю, щоб змінити тему.

Маруся перебирала пальці своєї чорної рукавички і спокійно витримувала його погляд. Коли б не спокій, можна було б сказати, що навіть атакує його очима.

— Ми маємо спільну справу, Ігорю. Професор Зедергольм на твоє порушення сказав мені, що ти думаєш робити.

Він цього лишень і чекав! Став по другому боці столу і, давши волю своїй ненависті, своєму бажанню помсти, вимовив безапеляційно:

— Я нічого не думаю, шановна пані, — час на думання минув! Тепер же, як лишень моя дитина поправиться, — виїжджаю з нею за океан.

Замість перелякатися, Маруся тільки поблажливо усміхнулася:

— Думаєш, що це так просто?

Вона ще сумнівалася! Вона сміла ще усміхатися! Вона не знала, що він підсвідомо плекав у думках цю хвилину, коли зможе розтрощити всі її сподіванки, зламати найменший опір, завдати удар за ударом, викпивати[84], ображати, топтати в болото так довго, поки вона врешті відчує його силу!..

— Я, пані Лукіянчук, уже сказав раз: час на думання минув! Я Танічку забираю, а думки лишаю вам!

— Танічку не так легко забрати. Вона вже не дитина — вона повнолітня.

— Власне! — підхопив. — Власне! А її повноліття дає мені право говорити їй усю правду, якої дітям не говориться. Це влегшує розв’язку.

— І що ж ти їй будеш говорити? — поцікавилася Марія.

Ігорем підкинуло:

— Пані Лукіянчук, не прикидайтесь наївною інституткою, бо це не личить жінці у тридцять сім років, і не задавайте глупих питань! Ви знаєте, про що я буду говорити!

Маруся сягнула рукою по торбинку, відкрила її, витягнула якийсь папірчик і подала йому:

— Прочитай оце...

Трохи здивований, він розгорнув його і прочитав таке:

«Моя найдорожча, кохана Мамусю!

Бачиш, досить Тобі було лишень виїхати з дому, як Твоя дочка наробила шкоди. Але Ти не гнівайся на неї і не хвилюйся. Отець Григорій може засвідчити, що зі мною все дуже добре, тільки я непокоюся Тобою: Ти напевне будеш дуже журитися. Але, моя кохана, люба, золота Мамусю, не треба! Зі мною ж «моя Бозя» і Твоя молитва (правда ж, що так?). І тому я зовсім спокійна. Побачиш, що все буде гаразд — тільки більше надії на ласку Всевишнього!