Проти переконань - Мак Ольга - Страница 76

А Ігореві крізь туман напнятих до скрайньої межі почувань все двоїлося в очах, і горло паралізували сухі спазми. У нього тремтів кожен нерв, а серце враз наїжившись ледяними колючками, за кожним ударом викликало гострий біль і гострий холод.

Брама. Звичайна велика брама, ще й відкрита навстіж — заходь! Але з неї назустріч Березовському вирвалося санітарне авто, різко й пронизливо загрубіло і помчало стрілою вперед, збивши спільними з вітром зусиллями подвійно густі хмари білої куряви.

Хоронячись перед порохами, Ігор мусів відвернутися, замружитися і затамувати віддих, а, коли по добрій хвилині відкрив очі, побачив перед собою натовп, що мовчки дивився вслід тікаючому автові, і сивовусого дядька в картузі, чоботях і короткій свитині (от ніби живцем перенесений у цей далекий край господар з підміського українського села з-перед п’ятдесят років), який замикав браму, журливо похитуючи головою.

Цей незначний випадок чорною рискою перерізав, утяв думку й почування Березовського, так що він вимовив давно приготовану фразу скоріше, ніж ще раз усвідомив собі її зміст:

— Хто мені покаже, де живе Марія Лукіянчук?

— У третьому бльоці, — відповів сивоусий дядько, моцуючись коло брами. — Тільки ж там тепер нікого нема...

— Нема?!

— Та нема, — потвердив дядько, по-хазяйськи відкидаючи ногою камінці, що зупиняли його заходи з брамою. — Пані Марія виїхала у своїх справах, а Тетянку оце до лікарні забрали. Кімната замкнена.

Ігореві потемніло в очах.

— То це її?.. — не скінчив питання.

— Та її ж. Знали, може?.. Усе відкладали, відкладали, аж тепер прикрутило дівчину — далі нікуди. Думали, що Богу духа віддасть. Лікар сказав, що операція потрібна без проволоки, та й то, хто знає, що з того буде. І матері, як на гріх, нема. Оце вдарили телеграму щоб приїжджала. А... ви ж звідки?

— Де лікарня? — спитав замість відповіді Ігор й сам відчув, що його голос звучить дуже дивно, а ноги, помимо найбільших зусиль, дрібно тремтять у колінах.

Дядько помітно здивувався й підозріло зиркнув на гостя.

— Лікарня? Та її повезли до X... У нас тут такої операції не зроблять.

Ігор безсило ворушив помертвілими устами, марно намагаючись щось спитати. А питань насунула така тьма, що від них і в голові і в грудях зробилося тісно.

«І так завжди, — думав з холодною розпукою. — Завжди те саме. І котрий це вже раз?..»

Стояти під зацікавленими поглядами таборян, готових леда[81] хвиля накинутися з питаннями, було нестерпно. І він, насилу опанувавши себе, мовчки торкнув капелюха і спішно завернув назад тією самою дорогою, якою щойно прийшов. Знав, що натовп у німому здивуванні проводжає його очима, бо ті очі, здавалося, кололи його в спину.

* * *

Добився до X..., знайшов лікарню, ствердив, що Таня там (Тетяна Лукіянчук!), що її має оперувати завтра ранком знаменитий професор і доктор медицини Зедергольм і що він одинокий може дати дозвіл на побачення з хворою.

Майже падаючи з ніг, Ігор вибрався на розшуки приватного мешкання знаменитости і вже по дорозі довідався від людей, які йому вказували напрям, що професор Зедергольм недавно повернувся з московського полону і добре говорить по-російському. Це була відрадна вістка, бо значно полегшувала справу, оскільки сам Березовський по-німецькому говорив зовсім слабо і не уявляв собі, як він вияснить конечність побачення з Танічкою.

А Зедергольм прийняв його дуже неприязно, злий, що гість у таку пізню вечірню годину майже силою вламався в двері, і ніяк не міг второпати, чого цей безпардонний чужинець хоче.

— Не пустили вас до лікарні?! І ви ще осмілюєтеся турбувати мене вночі тільки для того, щоб я порушував власні зарядження?! Пане, це безличність! Добраніч!

— Що, що?! Ви не завдали собі труду побачити її від дитинства, а тепер прийшли турбувати її перед самою операцією?! — вискакував зі шкіри Зедергольм. — Добраніч, ще раз! Добраніч, пане, по-доброму, коли не хочете, щоб я покликав поліцію!..

І лишень коли Березовснкий перекричав його, вияснивши, що він оце тепер утік зі східного Берліну, Зедергольм відразу вгамувався.

— Сідайте! — кинув коротко. — І скажіть толком, чого хочете?

Є засада: священикові, адвокатові й лікареві казати саму правду. Інша річ, що Ігор тепер не думав ні про які засади, але необхідність і потреба серця викликали у нього щиру сповідь. Признався, що Танічка — його дитина від нереєстрованого шлюбу, оповів про свої невдачі й нещастя, захопившись, оповів по щирости все, чого ніколи нікому не сказав би ні при яких обставинах, і що, остаточно, не мало безпосереднього відношення до його візити. Справді сповідався, похиливши голову, боячись подивитися своєму співрозмовникові в-вічі, але серцем відчував повне зрозуміння і співчуття.

І вже, коли скінчив, благально глянув на Зедергольма:

— Пане професоре, я мушу її побачити!..

Професор дивився на нього доброзичливо, але суворо хитав головою:

— На жаль, це неможливо. І саме тому, що ви оце тепер оповіли, неможливо подвійно. Виїмково для вас зроблю те, що дозволю вам її побачити після операції, але тоді, коли вона буде ще під наркозою.

— Я просив би перед операцією, пане професоре...

— Ні! — рішучо встав Зедергольм. — Виключене! Хочете її схвилювати? Подумайте, яке потрясаюче враження на неї справить ваша поява!..

— Я не буду признаватися...

— Ні, пане майоре! В такому випадку за себе ручити не можете, а я, поки вона в лікарні, відповідаю за її життя. Ні, ні! Це абсолютно недопустиме!

Тон, яким це було сказане, виключав усякі надії на успішність наполягань, і Березовський мусів з них зрезигнувати[82]. Натомість почав випитувати про хворобу. Але й тут нічого потішаючого не довідався. Зедергольм, маючи справу з очевидним невігласом у медицині, навмисне сипав фаховими термінами, і Березовський зрозумів з них стільки, що й нічого. Але все ж догадався, що операція має бути досить складна і стосуватиметься не то печінки, не то селезінки.

— Бідна моя дитина! — вдався він до наївної хитрости, хоч і щиро при тому зідхнув. — І нікого з близьких не буде біля неї, щоб морально її підтримати в таку тривожну хвилину...

— О, про це ви найменше турбуйтеся! — енергійно потряс головою Зедергольм. — У вашої доньки перед вечором був священик, і вона саме просила, щоб її після сповіді ніхто не турбував. Зворушливо, знаєте, в наші вільнодумні й такі холодно-тверезі часи зустріти молоду людину з такою глибокою і ненадщербленою вірою, як у вашої дитини. Вона, наприклад, привезла з собою до лікарні якусь іконку, ще від її бабуні, і просила її повісити навпроти свого ліжка...

«Мамине благословення! — догадався Ігор, пригадавши, що він цю іконку разом з іншими речами відіслав до Марусі, коли йшов до війська. — І вона знає, що це від бабуні!..»

Йому раптом захотілося заплакати від радости і вдячности — до кого?

— Ваша донька запевняє, — продовжував Зедергольм, — що під опікою цієї іконки вона себе зовсім спокійно почуває. І я наказав іконку повісити так, як того хоче хвора. І... — професор зам’явся. — Я взагалі завжди присвячую хворим трохи часу перед операцією. Говорю з ними про всякі речі... І, ви уявіть собі, мені ваша Таня сказала таке: «Не вірю, що мій тато загинув. Я так багато молюся за нього, що напевне Мати Божа зглянеться на мої молитви»...

Професор раптом відвернувся до шафи з книжками і почав там щось маніпулювати, а Березовський закусив губу до крови, стримуючи вибух, що підкидав його на стільці.

— Ну, так... — знову заговорив професор і звів розмову в іншому напрямку. Питав дещо про життя в СССР, дещо згадав зі свого перебування в полоні, але скоро підвівся, даючи знати, що візита скінчена.

— Ви ще ніде не зупинилися? — спитав. — То я зателефоную зараз до знайомого готелю. Порекомендую вас. Вам там буде добре і недорого.