Проти переконань - Мак Ольга - Страница 72

* * *

Почався повоєнний період, і перед Березовським виринуло питання демобілізації. Але він, уявивши собі, як то йому знову доведеться вертатися до попереднього, складного, клопітливого і залежного життя учителя, сказав собі: «Ні!» У війську він уже мав становище, звик командувати, і перспектива жалюгідного завпедства, чи навіть директорства в містечковій школі йому зовсім не посміхалася. Крім того всього, волів почувати себе в ролі переможця на чужих землях, ніж бути в ролі переможеного на своїх власних, — і вирішив лишитися в армії. Правда, для того мусів зробити ще один крок, який завжди уважав найбільшою підлістю, — вступити до партії, але, остаточно, зважився і на це. Було йому все байдуже, бо ж: космос, вічність — і серед нього заблуканий атом матерії. Що є підлість, що є злочин? Все єрунда! Живи, поки живеться, і пий, поки п’ється. Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти — баста!.. Людина ти, чи худобина, порядний, чи негідник — яка різниця? — все є тільки згусток матерії що, улягає вічним матеріальним законам. Отже: «Жізнь на радость нам дана!..»

І Березовський намагався висунути максимум зі свого девізу: об’їздив пів Европи, слухав Ліста і дивився на тарантелу в Будапешті, пив кисле вино при кулеші з бринзою в Румунії, розважався оперою у Відні, гуляв з веселими польками в Кракові, а на кінець твердо осівся в Берліні. Мав чудове мешкання, авто до власної розпорядимости і повні кишені грошей, — одним словом, продався і мав. з того користь. Доказав до кінця, що «вірив у те, про що говорив», хоч покійний Григорій Степанович уже не міг у цьому переконатися. Майже щовечора він пив у офіцерському клубі, грав у карти й танцював. Часто падав об’єктом здобичі нудьгуючого жіноцтва, більше віддаючись, ніж користаючи, і взагалі жив так, як жила вся новітня червона плутократія.

Та у всьому тому він постійно відчував осад гіркого несмаку. І, як колись для тітки Уляни, так тепер для нього, життя було, ніби трава з полином: гірке-гірке і мов би ніяке. Не бачив у ньому ніякої мети, не знаходив найменшого вдоволення, лиш безвільно плив, куди його несла течія.. Течія чого? Чи не вічних і неухильних законів матерії?..

Він виробив собі сильну позицію, прибрав нові риси владної й жорстокої людини, умів наганяти страх на нижчих від себе і викликав респект у старших. А взагалі його найбільше знали під кличкою «скаженого майора» і старалися не влазити йому в дорогу, хоч у нього поза плечима співчутливо усміхалися й крутили пальцями біля лоба. Всі знали також, що коли майор був гнівний, а особливо п’яний, від нього треба було боронити люстер, вітрин і взагалі всіх блискучих предметів, які мали здібність віддзеркалювання. Бо Березовський кидався на них і трощив без розбору кулаками, ногами і навіть головою. Психопат!

Зате ніхто не знав, що майор мав і свої слабости і свої терпіння. А у Березовського були і хвилини і цілі довгі періоди, коли він страждав. Так, наприклад, кілька місяців його мучило нестерпне бажання мати дитину, хоч женитися він не думав. Під впливом цього бажання «скажений майор» ходив, мов очмалілий з особливою завзятістю товк люстра і вітрини, але на тих погромах усе й скінчилося. Він ревниво добирав собі таку жінку, яка б, не претендуючи на становище майорової, згодилася б стати матір’ю нащадка майора, але не дібрав. Двічі він заризикував вийти тверезо з такою пропозицією, пропонуючи у винагороду солідні суми, і у двох випадках потерпів ганебне фіаско, супроводжуване жахливими сценами. Врешті махнув рукою і залишив усякі спроби.

Роки бігли, кавалерське життя все засмоктувало, біль глухнув і переходив у звичку, а звички утривалювалися.

А все ж часто прокидалося у ньому щось таке, що тягнуло його до розмов із минулим. Тоді замикався у своєму розкішному мешканні, ставив перед собою побільшені із старих і невиразних фотографій два портрети Танічки і один Марусі, сідав перед ними і поринав у молитовний настрій. І знову у нього виринало розпучливе бажання мати родину, але, дивлячись на портрети, він відчував, що саме через них він ніколи не зважиться одружитися. Був свідомий того, що ніяка жінка не заступить йому Марусі, а придбання іншої дитини вважав би зневагою тієї святости, яка дивилася на нього з чистих оченят портретів. Ні, ні!..

Ніхто не знав також і того, що «скажений майор», кількакратний герой «великої вітчизняної війни» і член комуністичної партії, ненавидить пекельно і «вітчизну» і партію. Рівно ж ніхто не підозрівав, що «скажений майор» лишень тому не втік на захід, що й захід він ненавидів рівно ж, як і схід. Правда, його ненависть до «капіталістичного світу» була ясна і не підлягала сумнівам навіть для найбільше недовірливих, але її причини ніхто не знав. А Ігор справді ненавидів вільний світ. Не міг подарувати йому сліпоти й злочинної байдужости, доводили його до сказу ганебні конференції між світовими потугами і бандою злочинців, а врешті, він пригадав собі слова лікаря про те, що часто «клин клином вибивають», і в тому був послідовним. Коли йому лучалася нагода чимсь допекти — він допікав з усієї сили, коли йому лучалася нагода показати владу переможця — він її показував нещадно, коли йому лучилася нагода зарепрезентувати весь цинізм і всю безличність своєї «вітчизни» — він доходив до того, що його мусіли смикати ззаду за рукави. І не раз його кликали на поважну розмову, закликаючи до більшої обережности. Але Березовський тоді вискакував зі шкіри!..

— Їм, сволочам, ще мало того!.. Я б їм ще не те показав!..

І справжнього змісту цих вигуків також ніхто не розумів. Знали, що у «скаженого майора» дружина і дитина згинули в ґестапо, і власне цим пояснювали його поведінку.

Та згодом Березовський збайдужів і в ненависті. Вона проявлялася у нього все рідше й рідше, хіба вибухала з новою силою, коли траплявся черговий випадок вроді конференції, чи якоїсь нової зачіпки.

Жив він самотньо, поза офіцерським клубом ніде не бував, ні з ким тісніших зв’язків не підтримував, і це уважали за обережність, дуже мудру в непевних часах, особливо, коли по смерті Сталіна почали діятися всякі дивні дива на верхівці і в низах. Одинокою найближчою «скаженому майорові» особою був його ординарець — молодий вояк Левко Струк, що був загальною потіхою, як вищого, так і нижчого командного складу.

Кріпкенький, невисокий, дуже проворний і завжди веселий, Левко відзначався рівночасно страшною глупотою, яка так і промінювала з його карих очей. Він ніяк не міг запам’ятати приписаних виразів, якими треба було відповідати начальству і постійно гаркав, вибалушуючи очі: «Так точно, служу радянському союзу!» Але при тому ставив голосом усякі знаки, і з того «служу радянському союзу!» виходили веселі речі.

Перший раз Березовський побачив Левка саме тоді, коли його «розпікав» командир чоти[74].

— Боєць Струк,:— кричав командир, — ти знову брудний, як свиня!

Струк витягнувся на струнко, приложив руки до швів, вибалучив очі й гаркнув:

— Так точно, брудний, як свиня: служу радянському союзу!

— Що, в тебе мила нема?

— Так точно, нема мила: служу радянському союзу!

Молоденький командир не міг стриматися і почав сміятися:

— Ти, боєць Струк, безнадійний дурак!

— Так точно, товариш командир, безнадійний дурак: служу радянському союзу.

Березовський чуйним вухом вловив бездну тонкої іронії в позірно дурних відповідях вояка і зацікавився ним. А що саме тоді його ординарець мав відходити, він попросив дати собі Струка. Спочатку його відмовляли, запевняючи, що Струк — цілковитий кретин і не може бути ординарцем. Але Березовський таки настояв на своєму. Одні співчували Струкові, уявляючи собі його долю в руках «скаженого майора», другі, навпаки, співчували «скаженому майорові», що брав собі до послуг «безнадійного дурака», а одні й другі разом сподівалися усяких сенсацій. Та сподіванки завели: майор ніколи не скаржився на ординарця, ординарець був дуже вдоволений майором, і вони собою створили взірцеву, пару гарячого пана і пришелепкуватого слуги.