Проти переконань - Мак Ольга - Страница 57

Рушив з місця і пішов, як п’яний, дивуючись, що земля не розступається під його ногами, що його не шмагають пообламувані, голі віти дерев, що на нього не валяться доми й електричні стовпи, хоч він того бажав. Ах, як бажав!..

І, здається, що він скінчив би з собою, коли б не наткнувся припадково на цибатого Веретелюка, який чи не одинокий мав щастя дістати посаду в місті. Як воно там було докладніше, цього він уже собі не пригадував, тільки Веретелюк силоміць затягнув його до себе і, перш усього, влив у нього майже повну склянку горілки.

Випивши, Ігор почав був звірятися зі свого нещастя, але Веретелюк його урвав:

— Лиши, Ігорю, я знаю все...

— Знаєш?!

— Знаю. Це вже, либонь, і ціле місто знає — і почав міряти свою убогу кавалерську кімнатчину від вікна до дверей — цілком так, як робив це у гуртожитку.

Ігор сидів, стиснувши скроні руками і чекав, поки горілка вдарить в голову, затуманить мозок і заллє собою вогонь муки. Але вона, замість того, йшла в ноги, наливала їх свинцем, а голова, як була тверезою, так і лишилася, і в грудях, як пекло, так пекло і далі.

— Євгене, — обізвався, — я покінчу з собою!..

— Це, звичайно, найлегше, — спокійно відізвався Каланча, не перестаючи ходити, — і для боягузів — найкращий вихід. Я б і сам тобі порадив повіситися, коли б мова йшла про твою виключно користь. Але думаю про ту дівчину...

— Що думаєш?

Веретелюк підійшов до столу, налив собі на денце склянки горілки, випив, тоді налив удруге майже повну і підсунув Ігореві.

— Пий ще — легше буде — і заходив знову по кімнаті.

— Покінчити з собою, братику, не штука, — почав по паузі своїм низьким глухуватим голосом. — А ти тільки подумай, що з Марусею буде? Вона ж любить тебе.

— Євгене, мовчи!..

— Ні, не мовчатиму, а ти будь чоловіком, а не ганчіркою, і вух не затикай — не поможе!

Став перед Ігорем і важко поклав йому руку на плечі:

— Слухай, Ігорю, не дурій і не думай зробити гіршого, ніж зробив досі. Дівчині досить того, що вона пережила. Я дам тобі адресу, їдь до неї і одружися, бо будеш ти останнім сукиним сином, як цього не зробиш!

— Одружитися?! — сахнувся Ігор. — Після того, що сталося, насмілитися просити про одруження?!

— Це твій обов'язок, братику. Хоч би вона мала тебе калошею по пиці витріпати, як того Комісарова, але просити мусиш! Просити і перепросити!

— Вона мене не схоче бачити...

— Вона, Ігорю, тепер нікого не має...

— І я мав би з того скористати?

— Вона любить тебе, кажу ще раз!

Ігореві горілка починала добиратися до голови, і він потер чоло.

— Чекай, — сказав, — чекай... Василь був тоді щось жартував на тему, що більше не хоче женитися... А ти також... Адже, ми з Марусею були одружені! ..

— Ти ще розумієш, що говориш, чи вже ні? — поцікавився Веретелюк, перехиляючи голову.

— Розумію! — патетично вдарив себе .в груди Ігор. — Ми одружилися! Але форма... Яке кому діло до того, яку форму прийняло наше одруження?!.

— Воно прийняло отаку форму — о! — і Веретелюк показав дулю. — Коли б ви були одружені, як належиться, не дійшло б воно до того, до чого дійшло!

Ігор закрив обличчя руками і почав плакати.

— Я не переживу того! — вистогнав. — Я накладу руку на себе!

Хотів ще щось сказати, але не вспів, бо Веретелюк ухопив його за петельки, як то зробив колись по тій антирелігійній доповіді, і поставив на ноги.

— Слухай, — сказав грізно, — слухай добре, що казатиму! Тобі мало того, що наробив, а хочеш ще й своє життя покласти на її сумління?! Мало їй батькової смерти?! Ні-і! Мусиш жити! Мусиш жити, хоч би й як не хотів, хоч би вона тебе ногою відкинула від свого порога!

— Євгене, ти не знаєш, що то значить — мати чиєсь життя на своєму сумлінні! — хлипав Ігор.

— Не знаю, але уявляю, а тому й кажу тобі, щоб не робив дурниць! Сідай і слухай далі!

Ігор покірно сів і чекав, а Веретелюк, походивши сюди й туди, знову зупинився проти нього і почав лагідніше:

— Ти, друзяко, не бери собі всього на своє сумління. Не тільки ти винен — винна й вона, а найбільше винен сам покійний. Ви не почислилися[58] з ним, а він ще менше почислився з вами, і, коли хочеш знати, його вина перед вами є значно більша, ніж ваша перед ним. Бо те, що ви зробили, можна направити, те, що він — ніколи!

— Він не хотів мститися, Євгене, він з горя...

— У всіх п’яниць завжди знайдеться причина, щоб пити: раз від радости, другий раз — від горя. Він не був маленьким, знав, до чого його горілка доведе, а не вважав за необхідне стриматися. Він повинен був подумати над тим, щоб вас поєднати, або, коли б ти навіть виявився негідником, то він би повинен був підтримати свою дитину в нещасті, а не шукати рятунку в горілці, не добивати доньки своєю смертю! Для вас обидвох, Ігорю, у мене ще виправдання знайдеться, але для покійного — ні. Та ми лишім обсуджування мертвих. Над ними є вже інший Суддя... Ти ще розумієш, що говориш?

— Розумію, Євгене. Я п’яний, але розумію.

— Гаразд. Тоді хочу взяти з тебе обіцянку, що ти не зробиш ніякої дурниці. Можеш мені це пообіцяти?

— Обіцяю, Євгене.

— Добре, тримаю тебе за слово! Маруся також була, щось плела про самогубство на похороні, й ледве я її відговорив. Тепер спокійний за вас обидвох. Не йдіть за прикладом покійного, бо аж тоді зробите злочин.

Слова якось повільно доходили до свідомости Березовського, і він здивувався по довгій паузі:

— Ти говорив з Марусею?!

— Говорив, — хитнув головою Веретелюк, мов кінь. — Був на похороні і говорив.

— Ти був на похороні?! І чому ж ти мені нічого не написав?!

— Не люблю плутатися в чужі справи, хіба з конечности. Та й Маруся не хотіла.

— Не хотіла?!

— Е-е, ти, бачу, розговорився, а мені ніколи. Маю дижур[59] у школі. Пий ще!

Ігор відхилив рішучим рухом подану склянку:

— Ні, Євгене, я більше не питиму! Ні зараз, ні ніколи більше в житті! Досить з мене прикладу покійного тестя...

— Ну, то лягай. Виглядаєш, як з хреста знятий. Лягай і спи спокійно. До поїзду я тебе збуджу.

Постелив ліжко, поміг Ігореві роздягнутися, накрив, його дбайливо і на прощання жартівливо потермосив за вухо:

— Ех, ти, Дон Жуане новочасний!

Добрий, милий, сердега Каланча!..

* * *

Друга безсонна ніч у поїзді й тягар думок у мозку.

Випросить відпустку і поїде до Марусі. Як зустрінеться з нею? Що їй скаже? Як подивиться в очі?

Хоч, властиво, чим він завинив? Що відкинув безглузді церемонії в подружжі? Чи це його вина, коли він має інакші від Марусиних погляди? А, коли і вина, то з чим поїде? Знову буде переконувати? Ні, не буде! Є випадки, в яких треба відступити від засад, і на цей раз саме такий випадок стався.

Чому раніше не погодився на вимогу Григорія Степановича? Чому бодай не написав йому, як умовилися з Марусею? Не написав, бо в глибині душі відчував, що таким листом дуритиме старого за засадою: вовк ситий і кози цілі. Це було б зовсім нечесно. Краще просто сказати «ні», але не хитрувати і не комбінувати.

Але, з другого боку, все сталося власне тому, що не хотів поступитися, не хотів кривити душею.

Як це все сумно!..

Пізній зимовий день щойно розтуляв зліплені інеєм повіки, коли Березовський зліз з поїзду і, увібравши голову в плечі, мов злочинець, що боїться бути впізнаним, почав прокрадатися до свого мешкання. Відчинив двері й побачив за порогом лист, заадресований незнайомим твердим мужеським письмом на його ім’я. Серце його тривожно стукнуло, підказуючи, що вістка мала бути дуже важлива. І справді не помилився.

«Шановний Колего, — писав незнайомий автор, підписаний в самому кінці листа: «С. М. Лукіянчук». — Хоч Вас цей лист і здивує, але я зазначую відразу, що не проситиму вибачення, бо мій поступок подиктований обов’язками становища і деякими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним.