Проти переконань - Мак Ольга - Страница 53

— Ігорю!.. — запротестувала вона.

Але він не дав скінчити:

— Чекай, дівчино, чекай!.. Я ж не кажу, що так мусить бути, але може. Хай буде можливість одного шансу проти тисячі, але ти того не можеш заперечити і не можеш не прийняти під увагу. Досмертної любови не можна присягати поважно і тверезо. Це — абсурд, це — злочин, це, коли хочеш, — неповага до присяги і для кохання. Можна присягати досмертне співжиття — то вже інша річ. Але, знову, подумай, яке ярмо закладає собі людина на шию, даючи таку присягу! Та ж уже від самої свідомости, що закріпачуєш себе присягою на ціле життя, кохання може вмерти! Ні, Марусю, ні! Я можу тобі присягнути, що кохаю тебе безмежно, що хочу одружитися з тобою чесно, що бажаю втримати наше кохання до смерти, але ніколи не присягну тобі, як то хоче тато, на вічну любов і на вічне співжиття. Більше того, я присягаю тобі, що з хвилиною, коли ти мене розлюбиш, я не дозволю тобі ані хвилини каратися в ролі моєї дружини! Я дам тобі повну волю — зробити, що схочеш. І, коли хочеш знати правду, то кохання саме там довше тримається, де його не ґвалтують і штучно не продовжують, де на нього не накладають ярма і не заковують у ланцюги. А я хочу кохати тебе і бути тобою коханим до смерти! Чи ти розумієш мене, Марусю? — взяв її обидві руки і стиснув до болю.

Маруся прихилилася до нього, приложила свою щоку до його щоки і, ласкаючись, заговорила мрійно:

— Я розумію одне, Ігорю: що ти — виключна людина. Ти маєш такі відважні погляди, що я боюся їх, але заперечити не можу. Ти — геній, Ігорю!..

— Моя ти дівчинко мила! — засміявся, цілуючи її. — Я не геній, а просто думаюча людина, і погляди мої не такі вже відважні — тільки логічні. А, зрештою, кому-кому, а тобі, здається, відваги позичати не треба: як то було з Комісаровим?... — і він розсміявся вдруге.

Але Маруся чомусь не поділяла його веселости. Випручалася від нього і відійшла до вікна.

— Знаєш, — обізвалася, — що вчинок часом потребує меншої відваги, ніж думка. Я, наприклад, можу інколи зробити щось зовсім божевільне, але думка у мене все боязка І здебільша тримається второваних доріг... Лишім цю розмову — вона мене лякає...

А він сміявся й далі особливим багатозначним сміхом і бентежив ним дівчину до краю.

— О, мій коханий боягузику! — вигукнув, опинившись біля Марусі й обіймаючи її з новою силою. — Гаразд, не будемо говорити про «страшні речі» — будемо говорити про веселі: про наш шлюб.

— Він не буде веселим, Ігорю, — з нотами глибокого жалю сказала вона. — Тато буде дуже вражений, і тому мені сумно...

— Порадимо і на це, Марусю. Ось напишемо до тата, що постановили одружитися, попросимо його благословенства на віддаль — і все. Вияснимо йому, що нам незручно відкладати справу на два місяці, поки він повернеться з лікування, і що ти також не можеш тут чекати його приїзду, бо мусиш за десять днів приступити до роботи. Він там може трохи й погнівається, але до кінця лікування подобріє, приїде до нас у гості — і все забудеться. Побачиш...

Вона зідхнула, висловлюючи тим свою згоду, хоч і в’ялу.

— Далі, — спішив Ігор, використовуючи її згідливість, і підійшов до головного, — лишається ще ЗАГС. Мене нудить від самої згадки про нього, але, остаточно, не заперечую, що й ту формальність треба буде відбути з огляду на дітей. Але не тепер, Марусю...

Маруся знову злякано подалась назад:

— Як?! Ти хочеш і без ЗАГСу?!

— Без ЗАГСу, Марусю! — промовив якнайтвердше і навіть ногою притупнув. — Хочу, щоб ти показала мені повне довір’я.

— Ігорю, — підвела до нього з благанням очі, — цього я не можу! Хочеш мого довір’я? Але і ти мусиш доказати, що віриш мені: я вважаю тебе порядною людиною і не маю сумніву, що ти і без ЗАГСу будеш вірним чоловіком. Але так я не можу. Не можу!

Кажучи правду, він аж так ворожо проти формальної реєстрації подружжя настроєний не був, і йому також посміхалася думка, щоб Маруся стала називатися Березовською. Але він побоювався зустрічі з Кларою Абрамівною, а знову ж не хотів починати життя на новому місці з сенсації. Казав же директорові, що їде до жінки, і тут раптом — маєш тобі! — улаштовує весілля. В містечку це буде цілою подією. Остаточно, можна було б зареєструватися сьогодні ж тут, і Клара Абрамівна нічого особливого йому не зробила б. Але тоді він уже мусів бігти, шукати свідків, клопотати голову гостиною і сидіти з гістьми до вечора, чого йому зовсім не бажалося, ані не входило в його плани. Він мав уночі від’їхати назад, то ж дорожив кожною хвилиною, подарованою таким вдалим випадком. Ну, і, накінець, хотів поставити на своєму.

Тому заговорив знову палко, благально, переконливо. Наводив десятки всяких аргументів, чому саме не треба того ЗАГСу, а найважчий з них був такий:

— Марусю, я розпишуся з тобою, але тільки в той день, коли ми з тобою посваримося. Ще в гніві можу піти до якоїсь там Клари Абрамівни, але тепер — ні! Тепер я так кохаю тебе, моя єдина, так обожествляю, що вважав би за блюзнірство, коли б та огидна тварюка захотіла поцілувати твого черевика! Вона не сміє бути вступом у наше чисте кохання! Ніхто не сміє вмішуватися в нього! Воно — для нас! Воно святе, Марусю!.. — говорив у такому щирому пориві, що йому аж сльози виступили на очі. — Марусю, коли ти зараз мене не зрозумієш, мені буде дуже-дуже боляче!.. Ти не оскверниш чистоти моїх почувань, ти віриш мені, ти розумієш мене, правда ж, моє щастя?

Цілував її пальці і рукави сукенки.

Як звичайно, виграв і цей найважчий бій. Маруся знову попала в полон чару його слів, його ніжности, його голосу. Обняла міцно за шию, притулилася і зашептала:

— Ти робиш зі мною, що хочеш, Ігорю, бо я вірю тобі і на тебе покладаюся. Від першої зустрічі ти став моєю вірою, став чимсь більшим від моїх найглибших переконань!.. Хай буде, як хочеш: напишемо татові, і я приїду до тебе, як твоя дружина...

Тепер уже вона хвилювалася і то так сильно, що її настрій передався йому і вкинув його у стан млосної півпритомности.

— Марусю, — ледве вимовив з хрипкою в голосі, — ти, здається, ще не розумієш того, що сказала...

— Розумію, Ігорю...

— Ні, не розумієш! Ти приїдеш ВЖЕ, як моя дружина, а я виїду сьогодні звідси, як твій чоловік. Ми одружуємося вже, зараз, у цій хвилині!..

— Зараз?! — кинулася вона і затріпотала, мов пташка в жмені. — Зараз — ні, Ігорю!..

— Марусю, зараз! — твердо промовив Ігор, хоч голос його зривався. — Зараз! Закинь боязку думку і зроби божевільний вчинок! Божевільний, Марусю!.. У божевіллі є розкіш, якої ніколи не дасть тверезість... Божеволій, моя кохана, бо і я божевільний зараз!..

Звичайно, вона пробувала опертися, але хіба ж не опиралася й тоді, перед першим поцілунком?..

В хаті п’янко пахли сушені яблука, царювала інтимна, багатозначна тиша, а по кутках притаїлися чарівні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини забриніти повним голосом на бажання нового покоління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ігор прокинувся аж перед вечором, голодний, як вовк,, але бадьорий, радісний і відпочилий. Відразу пригадав собі все, солодко протягнувся і покликав:

— Жінко моя, а де ти там?!

Тиша.

— Марусю!

Тиша.

Одягаючись, став на порозі до їдальні 'і, перше, що зустрів, — був повний докору й суму погляд іконки. Він поспішив відвернутися від неї й виглянув крізь вікно в садок. Там побачив Марусю. Сиділа аж у самому кінці стежки на лавочці під ясьминовим корчем, задумана і прибита.

Щулячись від неприємного передчуття, він поспішив до дівчини. Те, що вона не підвела голови і навіть не подивилася на нього, ще більше вразило його і насторожило. Уже передчував прикру розмову і наперед угадував її зміст.

Сів поруч Марусі, закурив цигарку і, мружачись від диму, кинув на дівчину скісним поглядом. Мала почервонілі, заплакані очі, підпухлі уста і набрякле бліде обличчя — перла, що ще недавно світилася знутра яскравим вогником безумства, тепер звапніла, вмерла і виглядала зовсім непривабливо. А йому з’явилася в очах Зоя по їхньому першому зближенні — щаслива, розпромінена і вдячна...