Проти переконань - Мак Ольга - Страница 50

Маруся стояла з похиленою головою, засоромлена такою пікантною розмовою.

— А чесною і порядною дівчиною заразом не можна бути? — спитала з видимим зусиллям, і голос її був хрипкий.

— Можна. Але порядність і чесність стають під сумнів, коли дівчина починає вимагати при свідках списування контракту, засвідченого штампом і печаткою, без якого не дасть свого кохання до кінця. Цим самим вона лишень доказує, що не вірить у порядність і любов свого вибранця, а тому жадає від нього розписки на вірність. Тепер подумай глибше, що з того виходить: коли не вірить ні в його порядність, ні в щирість його почувань, а все ж одружується з ним, покладаючись виключно тільки на папірець і свідків, то хто вона? Назвеш таку жінку порядною і розумною? Як же вона може віддаватися людині, якої або не знає, або підозріває її у підлоті? Як же з цим годиться її кохання? Адже кохання мусить базуватися власне на довір’ї і на пошануванні!

Маруся в глибокій задуманості похитала головою і потерла чоло.

— А все ж, Ігорю, — сказала, — ти чудно говориш... Чи ти думаєш, наприклад, що Василь і Надійка не любляться, не вірять одне одному, не шанують одне одного?

— Мене, Марусю, не цікавлять справи інших людей. Я маю власний погляд на речі й оце тобі його висловив. Можеш мені щось заперечити по суті?

У двері хтось постукав, і Маруся, не вспівши нічого відповісти, вийшла.

— Марусю, — заговорив якийсь жіночий голос, — позич мені десять рублів до вечора. Мій старий ще досі зарплати не одержав, і в хаті копійки нема.

Маруся знайшла гроші й дала. Коли вернулася, Ігор глумливо спитав:

— Чому ж ти розписки в неї не взяла?

Дівчина почервоніла й насупилася.

— Ні, справді, — усміхався злосливо Ігор, — треба було взяти розписку, або принаймні мене за свідка поставити, хоч і не сумніваєшся, що жінка віддасть і шануєш її...

Маруся насупилася ще більше і мовчки заходилася випарювати плями на сорочці...

* * *

А все ж він і тепер не знав, до чого йде оцей роман. Правда, тепер він скрізь появлявся у товаристві Марусі, не дуже то крився перед іншими людьми зі своїми почуваннями, але на рішальне слово таки не важився. Щось його в’язало й стримувало. Трохи ніяково було йому перед Кобзаренком, який не був сліпим і розумів добре, що діється. Ігор почував обов’язок дати якесь вияснення і одного разу, звівши зручно розмову у потрібному напрямку, сказав:

— Я, Григорію Степановичу, повторю вам ще раз, що не вірю в силу ЗАГСу, ані не похваляю насильного життя в подружжі, коли в ньому нема згоди. Але саме тому буду міряти не сім разів, а сто разів, щоб оженитися тільки раз — і на все життя.

— Воно, голубе, таке, — похмуро обізвався Кобзаренко: — часом чоловік міряє-міряє, думає-думає, а не вгадає все одно. Тоді мусить собі сказати: «Бачили очі, що купували...» Думати, звичайно, треба, але треба приготовитися і на те, що й терпіти доведеться. Не раз і юшка вийде пересолена, а їсти треба. А родина — це ж не юшка, що її вилляв та й іншу зварив. Про дітей треба пам’ятати. Діти — це перше!..

З того дня, коли сталося нещастя зі Стешкою, Кобзаренко більше пив, рідко коли бував у доброму гуморі, а ще рідше з ним можна було дійти до порозуміння. Видно, випадок з похресницею був тією краплею, що переповнила чарку. І дарма, що Стешка вижила і виїхала до брата, дарма, що терор почав ущухати, — Григорій Степанович усе більше хмурився і все більше пив. Опустився, мав нездорове набрякле обличчя і водянисті мішки під очима — аж неприємно було на нього дивитися. Часто задумувався, не бачив і не чув нічого довкола себе, тер чоло і повторював своє одноманітне:

— Ех, горе, горе!..

А дні збігали, і Березовський далі ні на що не важився. Зробив лишень одне: вислав від імені Марусі до обласного відділу народної освіти прохання, щоб її перенесли з того місця, куди вона одержала призначення ще в квітні, до містечка, де мав працювати він сам, уперше назвавшись у цьому офіційному поданні Марусиним нареченим.

Але ні Марусі, ні Григорієві Степановичу про це не сказав, обмежившись до повідомлення, що він вистарався про призначення до тієї самої школи.

— Я б волів, щоб Маруся лишилася тут, — зідхнув. Кобзаренко.

— Тут важко дістати місце. Посади зайняті. Та навіть і в районних містечках нелегко влаштуватися. І вже краще для Марусі працювати в районному центрі, ніж попасти в глухе село.

— Та я знаю... Тільки ж гірко мені самому тепер лишатися. Один буду, як палець, один!..

— То їдьте з нами.

— Е, ні, голубе, я з цієї хати хіба на кладовище поїду. Звик до неї і вже не покину. Та й на кого покину?

Маруся розплакалася:1

— Я й сама не знаю, як то тато житиме без мене. Та ж їсти не буде кому зварити, хати замести, сорочки випрати...

— О-о, почни! — схаменувся Кобзаренко. — Їсти — не біда, я й в їдальні собі наїмся, сорочки віддам прати, а хату й сам позамітаю. Я тільки, того... Скучно мені буде без тебе. Хоч ти мені й докучила, і все наперекір робила, — підморгнув, вдаючи веселого, — а привик до тебе. Цить, не плач, дурненька! Не до віку ж і з батьком бути. Ти... Слухай-но, Марусю, щось то я хотів сказати... Ага, бач, казали, що десь дошки на тартаку мають давати. Так скоч-но довідатися, чи воно правда, бо дошка все в хаті потрібна...

Це був очевидний претекст, щоб виправити дівчину з хати, але вона слухняно зібралася і пішла.

— Ех, горе, горе!.. — зідхнув їй у слід Кобзаренко. — Чує її серце, чує й моє...'

— Що чує? — спитав Ігор.

— Та оце ж... хотів я поговорити з тобою Ігорю... Ти скоро поїдеш і, Бог його знає, чи ми побачимося...

Ігореві стало холодно на серці від цих слів, однак, він запротестував:

— Не вигадуйте, Григорію Степановичу! Вас іще й об дорогу не доб’єш, тільки пити менше треба.

— Не перебивай, — досадливо скривився Кобзаренко, — знаю, що кажу! Погано зі мною, Ігорю, дуже погано. Я Марусі не признаюся, але тобі щиру правду кажу. Ота «зубата» близько вже коло мене, ночами, здається, віддих її чую... Так, от... Не гнівайсь, що просто говоритиму. Бачу ж усе, куди воно й що... Правду тобі кажу, що не люблю я твого безбожництва, але вірю, що ти колись порозумнішаєш. Чим старша людина — тим мудріша стає... А чолов’яга з тебе добрий: чесний, щирий і таки свого роду, а не зайда якийсь. Так от: хотів би я вас на шлюб благословити, але, крий Боже, нічого не кажу і не наглю. Дивіться обоє добре і добре подумайте. Маєте час. Бог всесильний, і може я ще дочекаюся... Але... але, коли б що до чого... Коли б мене вже не було в живих — попросіть Сірків, щоб вас благословили. Чуєш, Ігорю? Попросіть у них благословенства — мені легше буде в землі лежати, та й умирати легше буде з цією думкою... Знаєш же, що я побожна людина, а Маруся в мене — одинока дитина, одинока, як серце в грудях! То ж зроби так, як я хочу, прошу тебе! Зробиш?..

І так само, як при постелі умираючої матері, Ігор не знайшов у собі сили відмовити.

— Ви забагато думаєте про смерть, — сказав тихо. — Але — хай буде, як хочете...

— Дякую тобі, сину, дякую! — просльозився і просяяв старий. — Ікони в скрині сховані, перстені шлюбні — також. Носити їх не зможете, але перед шлюбом візьміть хоч на часинку. Та ще, Ігорю... Ходи сюди...

Повів Ігоря до скрині, відчинив її і став показувати:

— Ось тут секретка є, бачиш? Дивись, як її відчинити — о!... Тут є трохи грошенят. Воно, ті рублі большевицькі, мало варті, але на новому господарстві треба буде й таких. А там, далі, є ще одна секретка — її треба отак відкривати... — підважив ножиком, відсунув дощинку і витягнув маленьку залізну коробочку. — У ній є двісті п’ятдесят рублів у золоті, шлюбні перстені. та ще сережки покійної, та хрестики, та ланцюжки... Цього, Ігорю, у вас якби нема, розумієш? Звичайно, не доведи Боже чого, — візьмете, скільки треба, буде, але краще не беріть. Це я для іншої мети зберігав... Ось, як пригадую, як то наші вояки гинули від тифу, а ліків не було за що купити, зброї не було... Ех, Боже, Боже!.. Так, от, бачиш, це все, що тут є — народній гріш. Так я постановив. Дочекаєшся часу, коли треба буде все віддати — віддай і це на додаток. Я вже кров’ю своєю не прислужуся народові — то хоч хай цей дріб’язок від мене лептою послужить...