Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович - Страница 3

 - Зараз принесу, бодай тебе пранцi з'їли, щоб ти їв i не наїдався, щоб тебе розiрвало, щоб ти луснув був маленьким!..

 Баба пiшла до хати, а бог дивився їй услiд з погребнi i тихо посмiхався.

 Про що говорили дiд i баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже менi було i не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подiтися i що робить.

 "Ех, якби оце менi вмерти тут у малинi. Хай тодi шукають, хай плачуть надi мною, приплакують, хай жалiють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка. Хай потiм понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще ранiше оживу, та як схоплюсь, а баба як побiжить куди-небудь i не вернеться, а ми тодi до хати та за коливо". Я дуже люблю коливо. У нас уже вмерло п'ять хлопчикiв i двi дiвчинки. Вони повмирали маленькими.

 Менi захотiлось до хати. Я полiз попiд тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увiйшов тихо в темнi сiни й спинивсь перед хатнiми дверима.

 "Зараз увiйду й побачу все".

 В мене захолонуло всерединi, неначе я наївся м'яти. Одчинив дверi.

 Хто й коли збудував нашу хату, якi майстри - невiдомо. Здавалось нам, нiби її зовсiм нiхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, мiж грушею i погребом, i схожа була також на стареньку бiлу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в нiй, i то не нам, а матерi,- вiкна повростали в землю i не було замкiв. У нiй нiщо не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись - можна? Милостi просимо! Мати жалiлася на тiсноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у вiконце, так видно й соняшник, i грушi, й небо. А на бiлiй стiнi пiд богами, аж до мисника, висiло багато гарних картин - Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря поблизу города Сухума на Кавказi. Над лаврами трималися в повiтрi божi матерi з рушниками i бiлi ангели, як гусаки, крилатi.

 Але картиною над картинами була картина страшного божого суду, що її мати купила за курку на ярмарку на страх лютим своїм ворогам - бабi, дiдовi i батьковi. Вона була така страшенна й разом з тим повчальна, що на неї боявсь дивитися навiть Пiрат. Верхню частину картини займав дiд i всi святi. Посерединi лiзли з домовини мерцi - однi до раю вгору, iншi вниз. Через усю картину серединою i по всьому низу викручувався великий голубий ужака. Вiн був набагато товщий вiд тих ужак, що ми колись убивали в гарбузах. А пiд ужакою, внизу, геть-чисто все горiло, як на пожарi, то було пекло. Там горiли грiшнi душi i чорти. А в самому низу картини, в окремих клiтках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи прейскуранта кар за грiхи. Хто брехав чи дражнився,- висiв у вогнi на гаку за язик. Хто не постив,- за живiт. Хто їсть нишком у пiст стоянку чи жарить яєчню з салом,- той на гарячiй сковородi голим задом, хто лаявся, той, навпаки, лизав сковороду язиком.

 Багато було рiзних грiхiв i багато кар, але нiхто їх чомусь наче i не боявся.

 Спочатку я просто жахався цiєї картини, а потiм поволi звик, як солдат на вiйнi звикає до грому гармат.

 В нашiй сiм'ї майже всi були грiшнi: достатки невеликi, серця гарячi, роботи i всякого неустройства тьма, а тут ще й фамiльна приверженiсть до гострого слова, тому хоч й думали iнколи про рай, все-таки бiльше сподiвалися на пекло внизу картини. Тут уже всi мали свої мiсця.

 Батьковi наливали в рот чорти гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив матерi. Баба лизала гарячу сковороду за свiй довгий язик i за те, що була велика чаклунка. Дiда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам диявол за те, що вiн чорнокнижник i що, читаючи по недiлях волшебний псалтир, заклинав її, i тому вона третiй рiк все хворiє; що ту чорну книгу вона часто рвала нишком на шматки i розкидала у хлiвi, в кошарi, в гарбузах, у малинi, а вони нiби злiталися самi до шкiряної палiтурки. Крiм того, дiдовому покiйному батьковi Тарасу колись давно, ще за старих часiв, змiй носив уночi грошi в трубу.

 I дiйсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидiв дiд. Правда, вiн не дуже був схожий на нашого дiда, бо був голий, як у банi, i борода була в нього не бiла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на головi стояло сторч i аж цвiрчало в полум'ї. Калитка з грiшми була у дiда в руках.

 Старший мiй брат Оврам був давно уже проклятий бабою, i його гола душа давно летiла стрiмголов з лiвого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драв голубiв на горищi i крав у пiст з комори сало. Крiм того, Оврамова душа любила молочнi плiвки, i вiн здирав їх з гладишок у погребi i в коморi.

 Сама мати божилася, що буде в раю мiж святими, як боляща великомучениця, що годує ворогiв своїх - дiда й бабу - та догоджає їм.

 Мати молилася святому Юрiю Побiдоносцевi, що топтав змiя лошаком, i отак благала потопити її ворогiв - батька, дiда й бабу, що занапастили їй життя.

 Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий Юрiй раз з'явився їй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом i, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її:

 - Це ти, Одарко?

 - Я.

 - Не бiйся, се я, святий Юрiй, приснився, щоб подати тобi знак. Ой будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм iменем людям добро...

 З того часу, щось рокiв через десять чи двадцять, мати об'явила себе ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i сама хворiла.

 - Ось де я, гляньте,- було показувала вона на якусь святу душу коло божої матерi угорi картини страшного суду.- Бачите?

 Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душi вже замiсть лиця стала коричнева пляма, як столиця на географiчнiй картi. Але трохи згодом материнi дiла похитнулись. Якось вона довго не давала бабi їсти. А баба тодi взяла та й накупила у церквi свiчок проти матерi, та й поставила їх перед богом сторч догори. А од цього вже нiяка людина не могла попасти в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, i її став часто по ночах душити домовик. Вiн жив у нас в коминi i в трубi. Голосу не подавав, кажуть, нiколи i схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.

 Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть. Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж менi буде?

 Увiйшовши до хати, я тихо пiдкрався до страшного суду i почав пильно, якось зовсiм по-новому розглядати пекельнi кари, змальованi внизу картини. Нагору я боявся пiднiмати очi. Там мене вже не було.