Зачарована Десна - Довженко Олександр Петрович - Страница 13

 А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смiється. "Скинься, рибо",-думаю - скидається риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки. Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi лев",появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою.

 - Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований.

 - Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилiтає душа. Весь берег, кручi, лози,- вся округа переповнилась трепетом. Батько трохи весла не випустив i, вже на що був хоробрий, а теж засмутився i сидiв нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою i не прибило до крутого берега. Посидiвши ще мовчки з пiвгодини, ми оглянулись - нi висипу, нi лева: подався десь у лози.

 До самого ранку горiв у нас вогонь на куренi над Десною. Менi було страшно i чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне вiн їсти наших коней чи дiда, що спав пiд дубом. Я довго прислухавсь, чи не гукне вiн ще раз. Не гукнув. Перед сном менi так палко захотiлось розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно. Менi набридли однi телята й конi.

 На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя поїзда пiд Бахмачем i клiтка мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гукає так, що листя в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що хй я пишу! Здається, не плив я човником тiєї ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом! I десь коло Спаського вбили його стражники!

 Тут над левом, думаю, пора поставити крапку i перейти до описання домашнiх тварин, бо вже почувається якась непевнiсть в перi: вже прокидаються мої редактори в менi. Вони живуть навколо мене скрiзь. Один за лiвим вухом ззаду, другий пiд правою рукою, третiй за столом, четвертий в лiжку - для нiчних редакцiй. Вони повнi всi здорового глузду i ненавидять неясностi. Їх мета - щоб я писав або так, як усi, або трохи краще чи трохи гiрше вiд iнших.

 Там, де моє серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в огнi своїх пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло.

 - Нехай,кажу,- щось вийде. В моєму дiлi треба, щоб вийшло. Благаю!

 - Нi!

 - Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось, аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi не тiльки в снах?

 - Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти.

 - Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi, що воно може пригодитись.

 - Для чого?

 - Ну, може, для щастя.

 - Викреслюєм. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть взагалi не фантазiя.

 - Ой!.. Нiзащо!..

 - Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати правдиво про коней. Були ж у вас конi?

 - Менi про коней соромно писати.

 - Чому?

 - Вони були худi й некрасивi.

 - Ну, тодi можна їх узагальнити якось.

 - Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi були невеселi.

 - Ну й що з того?

 А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати, згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду.

 Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих плям на темному лобi.

 Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий. Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд повноти щастя, мов блудний син у святому письмi.

 - Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд смутку, трохи не сказився, їй-богу.

 Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий жалiсний i таке витворяє. Ач як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"

 Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем. Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син, теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.