Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 71

— Тепер, бач, і до матері?!. тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді, — так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість е пустив по чужих людях тинятись... шматок хліба од чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, — ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала, та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз — угору; зараз — сяка та така!.. І А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба? Зараз до неї? Що — добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тоді... мати слово і скаже, — а ти десятеро... мати заплаче, — а ти в бучу!.. А я тобі скажу, сину, коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, вгору, — не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..

— Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п'яний чоловік?.. П'яний — дурний... Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..

Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога... Мотря глянула на його — і разом перевернула своє серце на великий жаль.

— Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. — сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид. — Дивись, як на виду спав... поблід, позеленів!..

— Спина, мов печена, болить, — жалівся Чіпка. — Скажено били!..

— Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..

— Чули ми. Чіпко, — вмішалася баба, — чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерці з домовини, тільки: — о-о-ох!.. о-о-ох!.. — стогнали...

— Вони, мабуть, тебе до живого побили? — знову питає Мотря.

— Та є всього...

Мотря скривилася, мовчала.

— Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? — трохи згодом питав мати.

— Ні, є... та не переміняв.

— Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш,, ятритиметься... гірше буде!

— Присхне!

— О, бодай тебе! — усміхнулася баба. — Присхне!! Сідай, чого ти стоїш?

Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.

Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці...

— Де ж ми, сину, житимемо? — геть уже по розмові запитує Мотря.

— Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...

— Бог з тобою. Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!

— Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, — дякує Чіпка, кланяючись. —Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни...

—Не йди туди, сину, — перебила його Мотря: — не наймайся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де в тік та зароби хліба. Діждемо весни, — треба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, — буде чим засіяти...

— Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутояр-ській економії, кажуть, багато хліба зосталося... Казали, що німець либонь наймає: хто хоче, —за гроші, а то — з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, — тоді й за гроші...

— Добре... Хоч і так зроби, сину.

Попрощалися.

Того ж таки дня надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ДСрутий Яр. На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його, — золоті руки. Німець — і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить...

— Шіпка, карошь работай... как бідло!..

— Еге!.. — сміються піщанські козаки: — що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло — лоза!.. А то — господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят— зовсім здуріли!..

Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися... Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скілька вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи в старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам'ять у голові задержала... Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідав який день своєї хатини... А вночі — тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.

От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається; грає на весну-красну; гріє — вже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...

Кріпаки раді такі, що діждали весни — першої вільної весни, що годі на панів робити...

— До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. — гукали вони, прямуючи в шинок.

Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє... Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...

— Не хочемо земліі.. не требаї.. До слушного часу — гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав — і землі подарував; а то вже самі пани видумали якусь плату... «Та вже таки колись правда зверху буде!» — думали вони і стали дожидати «слушного часу»...

Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пісках, — гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повітових городах... Сказано — всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, — скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...