Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 66

А це — як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з півкварти — й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою...

Він кинув на стіл порожню посудину, побіг додому;

поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...

Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.

— Важно парять бісових мащтаків! — було його перше слово до Христі.

— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала, Христя.

— Так їм і треба, злодіям!

— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..

— Життя через них, проклятих,немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? думаю. — Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли...

— Може ж, то й не вони взяли?

— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хіба воно для себе брало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося...

— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все те панське...

—Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: —все проп'ютьі Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..

— Ну, то що? — витріщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!

— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, — то всякого з пантелику зіб'є... Поневолі чоловік стане пити... А як ні за що, — то й украде... Звісно — неволя! — журливо закінчила Христя.

— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... “Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..” Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликав на оборону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...

Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку.

—Куди ти? вже обід готовий. — каже Христя.

— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.

— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.

І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий світлом — сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою — щось несуть на плечах... тікають... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка — і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... Це ж я... я!..» — скрикує: — а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно — кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей... Чіпка затіпався, кинувся... «Ox-ox!»—застогнав з протягом, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.

І знову йому верзеться й ввижається.. Ніч темна, глупа, — німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п'яні чоловіки, жінки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось — угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі — й освічує п'яне зборище на землі... Чіпка глянув на правий бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами — вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю... Він затремтів увесь, засовався — й одвернувся...

Трохи згодом, з лівого оку, теж захиталася темнота — із неї виплило дві тіні. Одна — товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої — тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі, — та й заридали... «Так ось де полягло наше добро, наші грошії» І вхопивши одного п'яницю сонного, вони з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка здригнув — і одвернувся.

Гляне вгору — аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... «Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!..» — молить Чіпка й здіймає догори руки. Тінь затремтіла;, ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози... — «Що то ти наробив?!. — учувся йому зляканий голос. — Глянь у праву руч!» — Чіпка глянув — і сахнувся... Чоловік качався по двору й не по-людськи стогнав... «Що-то ти наробив?! —знову докоряв голос зверху: — Глянь у ліву руч!» — Чіпка нехотя повернув очі... Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... «Глянь униз!..» — гуконув голос. Чіпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі — повиводило з лоба, з рота — вилітала легенька смужка синього димку... Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє... «Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. — гукав голос... — За віщо ж ти чоловіка вбив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то — що?.. Людей опоїв, горілкою попалив... Каторжний! розбишака!..» Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його — і страшенно викрикував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!.» Чіпка припадав ниць, мов хотів сховати-. ся... А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного — так Чіпка кинувся, скочив угору... «Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, : як коза... Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам тікаю — та ніяк не втечу; ховаюся — та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п'яній горілці... Геть собі!.. згинь!..» Від його гучного голосу тінь затремтіла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всі голоси зливаються .в один голос — у голос неви-у разної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент... І все те жере огонь — то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками — лиже... Лизне— і тільки чорна вуглина після його зачорнів; лизне ще — вуглина побіліє, розпадається на попіл... І піднімає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розігрався... Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид... Гляне Чіпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... «О-о-й!» — скрикнув він — і несамовито кинувся.