Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 29

— Ти де був? — стріла Стьопку генеральша й прямо глянула йому в вічі.

— У лакейській.

— Брешеш! Ти був у кухні... Признавайся: був у кухні?

— Був, — каже Стьопка.

— Бач, ш..! бач!.. Не я казала... Аж так і є!!. Так ти здумала бариню обдурювати? Так ти злигалась з лакеями?.. з Стьопкою??. Так ти в моїм генеральськім домі осмілилась бахурів позаводити??! Постій же! Петре! Іване!

Лакеї, як опечені, один одного штовхаючи, кинулись на генеральшин крик.

— Принесіть березки! — сказала генеральша поважно, тихо, мов звеліла хустку або води подати, — тільки очима засвітила хижо.

Лакеї побігли назад. Дівчата нижче попригинались до п'ялиць. У тій тихій говірці їм почулася грізна буря. Усе притихло, притаїлося... Так затихає чорна хмара перед тим, як має грім загуркати. У хаті зробилось душно, важко, мов стеля вниз опустилася й нагнічувала дівчатам голови. Ні одна з них не ворушилася... їм страшно було подумати: що, не дай боже, як стрінуться їхні мутні від страху та жалю очі з її очима?! Вони боялися глянути й на Уляну... щоб не скрикнути!

А Уляна стояла по один бік хати, коло одних дверей... Лиця на ній не знать! По другий бік хати, коло других дверей — Стьопка... Він якось смутно дивився вниз, на поміст, мов забув: де він, що він, — забув і про генеральшу, і про Уляну, думав щось друге... своє... А посеред хати, між двома винуватими, стояла генеральша. Випрямилась — висока, суха, мура, аж зелена; а очі — як у її любимчиків — жовті-жовті. Вона ними грізно поводила то на Стьопку, то на Уляну.

Вернулися лакеї з пучками в руках...

— А нуте, провчіть її... щоб знала, як бариню обдурю...

— Панійко! голубонько!! — не дала договорити Уляна — і кинулась в ноги.

— Прочь!

— Не буду!.. Я не бачилася з Стьопкою... Ой, не бу-ду!.. Я не була в кухні... Ря-ту-уй-те!.. Я бігала до дядини... Ой, ря-ту-у-уйте!.. Ря...ту...у...у...й... хто в бога вірує!!!

Дівчата ще нижче, до самого шитва, понагинали голови. На п'яльці закапали сльози...

Стьопка — за двері...

Насилу підвели Уляну...

До Стьопки, — його як лизь злизав. Що вже було Петрові та Йванові, що випустили Стьопку! Пропав Стьопка, як у воду впав... Нема та й нема, та й по сей день немаї

Перетривожилась генеральша. Де Стьопка? Де він дівся?.. Чого він утік? Чому він, дурний, не схотів обновити старої на нову шкуру?! А все не через кого, як через неї... через ту дівку Уляну! Сказано: не дасть Уляна генеральші віку дожити!

Знемоглася генеральша... Увечері спать лягла, стривожена, — не попрощалась навіть і з котами; уночі посилали Дмитра кучера в Гетьманське за лікарем; вранці верховий бігав у Китайку до «мазепихи»... Біда! А на третій день товстопузий Потапович сам підтюпцем пер до отця Юхима, щоб збирав «собор» — робити маслосвятіє.

Пособорували генеральшу в обідню годину, а на ранок і по душі продзвонили...

Доїхала-таки її дівка Уляна!!

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь там поручик, чи що. Тонкий, цибатий, як журавель, — з рижуватим, шорстким, як на ведмеді, волоссям, з великим лобом — хоч кошенят бий, з великими розумними сірими очима, з товстою, униз одвислою губою... Як вилита мати!

Осівся Василь Семенович на батьківськім добрі. Перш усього звелів розпудити котяче царство. Годі йому розкошувати! Старих котів з кішками роздавали піщанам, мов гостинці од нового пана; а кошенятами, яких люди не брали, велено в ставку рибу погодувати. Сказано — зроблено... Потім того одпустили за двір Петра-лакея: паничеві буде одного Ивана. Дівчат Василь Семенович не розпускав чомусь. Нерідко було сам у дівочу зайде, жартує з дівчатками. Тим тільки було й душу одводить, що ходить з рушницею та коли там з дівчатами побалакає. Найбільше йому подобалась Уляна. Весела, співуча, вона не давала журитись молодому паничеві.

— Десь у тебе, Улінько, соловей у голосі гніздо звив! — хвалить Василь Семенович її голос.

— А може — синиця, — жартує Уляна.

— Ти сама — синиця! — одказує панич і злегенька здавить її за носа пальцями.

Уляна зардіється, як макова квітка.

Розкіш дівчатам за молодим паном. То було страшно лишнього слова сказати, боялися лишній ступінь ступити од урочної роботи. А тепер — робота лежить, а дівчата своє справляють... Реготи, співи — аж будинок розлягається! Уляна всім верховодить. Паничеві за носа оддячила: стала його за носа водити... Що Уляна схоче, — панич не встоїть.

Отак щось тяглося з півроку. Коли це одного вечора велить панич Іванові складати що нужніше в чемодони — завтра кудись далеко їхати.

Вранці-рано, чуть світова зоря займалася, піднялась у палаці біганина. То збирали в чемодани збіжжя Василя Семеновича. Поки встало сонце, усе вже було готове.

Прокинувся й Василь Семенович. Напився чаю, покликав до себе дівку Уляну; сказав їй, що, може, він більше не вернеться; обіщав за її щирі послуги ніколи не забути; дозволив їй покинути палац, жити, де сама знає; дав на нове хазяйство 50 карбованців грошей; подарував усе їй, яке мала, убрання; поцілував навіть на прощання у лоб, як цілують мертвого друга... та й був такий!

Вийшла Уляна од панича з червоними, заплаканими очима. Того ж самого дня забрала вона, які подарував панич, манатки; попрощалася з подругами, котрі її з плачем проводжали аж до її дядини, де вона й оселилася. Через місяць — гуляли весілля. Уляна вийшла заміж за Петра Вареника — того самого колись лакея, що нашив їй нову шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана!

Поки все це діялось, Пісками правив Потапович. Ще ніколи піщани не зазнали такого лиха, як тоді, коли ними правила тілиста рука товстопузого Потаповича. Не одному вона виправила щелепи; не в одного вилущила зуби, не одній молодиці попідсинювала очі... Важкий був на руку Потапович та дужий!

Через рік вернувся Василь Семенович з молодою жінкою. Незабаром і брат його, Степан, приїхав — теж офіцер і теж з молодою жінкою. Взяли вони та й поділили між собою «піщанський ключ». Одному — по сей бік Чортополоху, другому — по той бік. Вовча Долина, Байраки, Побиванка — досталися меншому, а Піски, Гайдамаківка та Красногорський хутір — старшому.

Піщанам спершу начебто й поводи попустили. Пан навіть на новім хазяйстві подарував на сім'ю по дню поля. Зате трохи згодом прикрутив їх так, що ніколи було и того поля пахати.