Повiя - Мирний Панас - Страница 71

Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi - луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.

Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:

- Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, - замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.

- Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! - гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.

- Бочко! - скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. - Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.

Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:

- А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… - повернулася вона до попадi.

- Вип'є! - гукнув вiн. - Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! - гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.

- Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, - обiзвалася попадя.

- Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! - I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.

- Добре, добре - заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, - защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу - усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.

Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа - i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.

Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.

Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.

- Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? - сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.

- Ваш гiсть! - одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.

Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", - шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.

Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..

- От люди! - скрикнув вiн зопалу.

- Ой, стережiться голубих очей! - болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…

На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий - знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.

По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.

- Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? - умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.

- Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! - вiдказала вона.

Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?

Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день - лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь - вже його й немає; а нiч довга-предовга - i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш - дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е - прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi - двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, - хоч блiде воно було в неї, та повне, - тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi - меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i - по очах видно - сумувала.