Повiя - Мирний Панас - Страница 34

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась - такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь - не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

- Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

- Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

- Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

- Знаєш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

- Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.

- Що ти чула! То - брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.

- Що твоя душа забажає - все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…

Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.

- Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.

- Вон, вонюча! - скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.

- Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.

Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: "Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.

- Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря - нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.

- Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. - Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене - все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду - гiрше буде! - сварився вiн.

- Петре! Побiйся бога, - ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.

- Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

- Легше, легше! - донеслося з улицi.

- Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.

- Чому? - допитувався перший.

- То Загнибiда бенкетує. Причепиться - не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.

Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло - i хазяйка кликнула її допомогти.

- Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, - уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.

Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла - та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?

- От тiльки чого буду тебе прохати, - помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. - Що вiн тобi буде казати - не втаюй вiд мене… - I ЗагниСiдиха заплакала.

Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?

Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:

- Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай - мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат - оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж - не йди за крамаря, не йди за городянина, - i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле - просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я - так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову - скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: "Щаслива ти, Олено, - жених у тебе красивий, та ще й письменний!" Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх - мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!