Повiя - Мирний Панас - Страница 31

От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.

- Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? - i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.

- Ти чого регочеш? Ти хто така? - присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.

- Та се… - почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, - дiвчина!

- А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? - питає Тимофiй.

- Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.

- Ху! - хукнув Тимофiй. - Якого тобi жениха треба?

- Сватай, Тимофiю, - хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

- А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! - скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.

Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.

- Серденько! - скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.

- Чого ви пристали до мене? Гетьте! - образливо одказала Христя.

- Панiкадило душi моєї! - гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

- Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! - I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.

- Тимофiю! Що се ти! - роздався ззаду його голос.

Тимофiй озирнувся - i руки опустив: перед ним стояв батюшка.

- Зовсiм засоромив дiвчину, - сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.

Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.

- Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? - мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.

Отець Миколай зареготався:

- На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!

- Я вам наливочки, - турбувався Загнибiда. - Такої наливочки - губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.

Олена Iванiвна принесла пляшку.

- Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! - сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.

- Добра, добра! - прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

- А вам, отець диякон? Наливочки! - припрохує Загнибiда.

- Ет! свинячого пiйла! - гукнув той. - Сiрка! менi - сiрка!

- А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок - у нiмця брав.

- Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? - скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.

- Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.

- Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо! - гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.

- О, бодай вам щастя служило! - реготався Колiсник.

За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.

- Пропустiть! пропустiть! - шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.

- Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! - гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

- Чув, чув! - вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.

- Ох ти, моя неписана! - скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.

Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.

- Ото посватала! Молодець! - хтось промовив.

- Хто кого? - спитався Колiсник.

- Он та дiвка Тимофiя.

Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.

- Де ти, серденько, була? - спитався вiн, пiдступаючи до неї. - Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.

- Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! - гукав ззаду його товстий крамар.

- I я не христосався! - десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.

Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.

- Стiй! - гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

- Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.

- Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

- Куди се, як божевiльна, несешся? - спитала Олена Iванiвна.

- Та он… вони… Хай їм! - з плачем жалiлася Христя. - Коли так, то я й кину.

- Що там таке? - спиталася Олена Iванiвна.

- Цссс!.. - заходило в кухнi.

- Не руш хазяйського добра! - вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. - Не руш.

- Чого ти желiпаєш? - сказала вона чоловiковi. - Он - люди, он - благороднi! - I гнiвна пройшла у свiтлицю.

- Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

- Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.

- Лихо, брат, - не жiнки сi! - мовив Загнибiда.

- Лихо, - пiдказує Колiсник.

- А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.

- А справдi! - додав Колiсник.

- Ходiмо, - сказав Загнибiда.

- Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? - каже крамар.

- Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

- Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець. - Пора й додому.

- Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.