Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Мирний Панас - Повiя Повiя

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Повiя - Мирний Панас - Страница 3


3
Изменить размер шрифта:

- Що ж, як немає грошей, - йому тихо Прiська. - Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.

- Брехня! - обiрвав Грицько. - То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..

А нема того, - слiдує з тебе - i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.

- Було б що вiддавати, - усмiхаючись, каже Прiська, - а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?

- Не нашого то ума дiло… Сказано - дай, то й вiддай.

- Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi - не мiряно! З iх би i брали.

- Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують - беруть!

- Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, - вороговi такого не пожадаєш.

- Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, - пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.

- Як же ти його вiзьмеш? - скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. - А до хлопцiв, небiйсь, проворна, - зло увернув вiн. - Давай вiхоть!

Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.

- То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, - каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.

- Скажу, скажу.

- Ска-а-жу-у! - промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.

- Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов - i не попрощався! - сказала Христя.

- Жди ти вiд Грицька звичайностi - дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, - промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.

Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця - нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася - та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi - як той шашiль, вона проточила: i краса була - не знать коли зносилася; i сила була - не знать де дiлася; якi надiї були - i тих немає; зосталася одна - дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там - хоч вiчний одпочинок; а тут - нi спочинку немає, нi єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па її душi, на кiстках, на серцi.

- Ви б лягли, мамо, спочили, - упоравшись коло печi, каже Христя.

- Його вже не буде сьогоднi, - промовила глухо Прiська. - I то - спочити… - i, протягаючи свої синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки їй лущали; сама вона стогнала.

Христя глянула на матiр, провела її поглядом аж на пiч - i на серцi у неї похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!

Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; їй не раз чувся i її задавлений плач.

- Мамо, ви плачете? - допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.

II

Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, - нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.

На другий день пiшла розвiдувати по селу - хто приїхав? розпитувати - чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста. "Куди се?" - питався Дмитро. "Додому". - "Хiба спродався?" - "Спродався", - одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. "А то що мете?" - спитався Дмитро. "То не про нас мете!" - смiючись, одказав Пилип. "А про кого ж?" - "Про тих, що в ридванах їздять та бояться холоду", - i, зареготавшись, пiшов собi геть.

Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити - хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… "Як дров тих наскладано у полiцiї!" - додав Петро Усенко.

Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде подушне правити - i сьогоднi iде, i завтра iде.

- Де ж менi ного взяти? Бач же - Пилип не вертається, - плачучи, одказує Прiська.

- Винокурню закурив, мабуть! - доїдає Грицько. - Усi уже вернулися, а його немає.

- Може, вже й не вернеться нiколи… - каже Прiська.

- Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! - кричить Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить, щоб ще бiльше не роздратувати.