Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Мирний Панас - Повiя Повiя

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Повiя - Мирний Панас - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

- Отак завжди! - гарикнула стара. - Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй - прости господи! - рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату - вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi - слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то - проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство - аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер - i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається - не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити - от i спочила! - закiнчила стара, важко сопучи.

На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.

"Он що воно про нашого брата спiвають… - думала вона. - I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" - Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.

- А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, - перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.

Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, - блiде лице почервонiло.

- Та й важкi якi! - простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.

- Ще ти голови моєї не наклопотала? - скрикнула вона. - Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!

- Де та пiч, а де дрова… - стиха одказала Мар'я.

Стара аж потемнiла:

- А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…

- Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, - не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.

- Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? - повернулася Мар'я до Христi. - Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?

- У мiсто, - одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.

- Чого? На базар?

- На базар же. Продавати он її… - жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.

- Її? - спитала, граючи очима.

- Атож! - одказав Кирило.

- Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! - жартувала Мар'я.

Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.

- Куди се ти, Явдохо? - спитався Кирило.

Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.

- Чого се вона така сердита? - спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.

Мар'я мотнула головою.

- Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi - так i кипить!

- Куди ж се вона?

- Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.

- От що, Мар'е, - помовчавши, обiзвався Кирило, - чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.

- Я зараз.

I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.

- Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! - хвалився Кирило, випивши одну.

- Та все ж таки - чого ви у мiсто йдете? - допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала - заплакала.

- Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, - не вгамується - иокину! - махнувши рукою, сказала Мар'я.

- От i надума таке дурне! - обiзвався Кирило. - А Сидiр же як? А хазяйство?

- Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!

- Отаке! - понуро одказав Кирило. - Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?

- Нема моєї мочi далi терпiти! - гiрко промовила Мар'я. - Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно - не сахар…

- Та то воно забулося.

- Нi, не забулося, - глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. - Таке не забувається.

Помовчавши трохи, вона знову почала.

- У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно - як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була - як сир у маслi купалася… Робота моя неважка - витоплю пiч, зварю їсти, вiддам - i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! - аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.

- Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, - зiтхнувши сказав Кирило.

- Отакою i пропаду! - одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.

- А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? - обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.

- Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, - сказав Кирило.

- Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, - повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.

Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.

- Що воно за люди? - поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.

- Де люди? - глянувши уперед, спитався Кирило.

- Там… де ми були… У хуторi.

- Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого - добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!

Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли - нога за ногою. Що думав Кирило - господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.