Повiя - Мирний Панас - Страница 21

Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська - щось шамотить у сiнях.

- Кого ж то бог несе? - спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.

- Спасибi, - одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"

- А що скажете? - допитується.

- До вас. За вами, - одказує Карпенко.

- Чого се?

- Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, - каже, - скажи, щоб прийшла у волость".

- Що ж там у волостi вашiй?

- Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?

I не дообiдала - пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона - так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

- Привiв, - довiв Карпенко старшинi.

- Де вона?

Прiська виступила вперед.

- Ось на тебе жалiється Загнибiда, - каже старшина.

- Який Загнибiда?

- Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

- Пам'ятаю.

- Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

- Якої дочки? З якої речi? - гнiвно вiдказала Прiська.

- Ти ж найняла її, чи що.

- Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

- Не так трохи, - умiшався писар.

- Та я допевне не знаю. Що вiн там пише - прочитайте, - сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.

Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"

Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.

- Розiбрала? - спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.

- Розiбрала? - допитується старшина. - Тобi не казав чоловiк?

- Який? - наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.

- Твiй! - гукнув старшина.

- Коли?

- Тьху! - розсердився старшина. - Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!

Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:

- Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.

Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.

- Що ж його робити? - нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.

- У тебе е, бабко, грошi? - обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.

- Грошi? Де в мене тi грошi! - i Прiська ще дужче заридала.

- Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.

- У мене нi шеляга… - плаче Прiська.

- То хай дочка одслуже.

- У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає - лементує.

- Ти не плач, - почав старшина. - Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..

Прiська плакала.

- Ну, рiшай, - сказав суддя, - вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?

- У мене немає грошей… У мене одна дочка… - одно товче Прiська.

- Та то в неї тiльки повадка така - сльозами доймати, - обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.

- Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.

З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.

- Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.

- Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.

- Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.

- I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.

- Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.

- Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.

- Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.

- Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.

- Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.

- Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.

Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.

- Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!

- Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.

- Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.

- То i грошей не вiддаси?

- У мене немає грошей!..

- То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.

- Запишiть, - повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.

- Уже, - сказав писар.