Повiя - Мирний Панас - Страница 16

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.

- Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.

- Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.

- За Омельком! За Омельком!

- Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! - обiзвалося декiлька голосiв.

- З якої речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

- Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

- А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток! - виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

- Так усi згоднi? За Омельком? - гукає втрете старшина.

- Усi! усi… За ним!

- Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

- Та хто ж там? Про кого судити?

- А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

- Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

- I чого ше тут ся баба устряла? - поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? - думала Прiська. - Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

- Ну, а за Пилипа Притику?

- За Пилипа? - спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

- Одiбрати! - крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

- Пiдожди кричати - одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. - Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська - хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"

Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

- Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! - I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

- Оце та гладка! Оце та здорова! - гукав Карпо Грицьковi. - Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?

- У неї дочка гладка! - гукає у свою чергу Грицько. - Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

- У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! - кричить Карпо.

- Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке - розiбрати нiчого не можна! - гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

- Ну, то як земля: за вдовою зостається?

- За нею! за нею! - ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу - наче його опекло - знову посунувся вперед.

- Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

- Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне - на землю, - пiдказав Карпо.

- Бач, трясця його матерi! - желiпнув Грицько. - I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

- Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, - вiдказує Карпо.

- Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

- Правду Грицько каже, - обiзвалося декiлька голосiв. - Коли землю бере - хай i податки плате.

- Люди добрi! - гукнув Карпо, наближаючись до громади. - Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був - друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, - хто, як не громада, за його повинна платити?

- Брешеш! Не вмер, а околiв! - гукнув Грицько.

- Не вмер Данило, так болячка вдушила! - хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

- Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? - гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

- Та постiйте, пiдождiть! - гука знову Карпо. - Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

- А земля? земля? - желiпае Грицько.

- Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

- Так! так! - ревнула громада. - Податки на громаду, а викупне - хто Землею володiє.

- Писать? - пита старшина.

- Пишiть! - гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.