Врятований - Чигиринская Ольга Александровна - Страница 4

— Гидотна штука, — криво посміхнувся Саґара. — А ви ж так само як і домінатори, звітуєте імператорові.

— Так, жінка вийшла з води й натягла сандалії. — Не буду вам більше заважати, купайтеся. Зустрінемося після вечірньої служби.

Вночі нарешті пролився рясний дощ.

Це була дуже радісна подія: розчищені шінденівцями водозбірники та резервуар почали наповнятися прісною водою, отже мешканці перестануть залежати від тієї води, що її роздають гуманітарні місії.

Проте, після вечірньої служби та похорону (людожера поховали окремо від людських останків з кварталу Мурасакі-Янаґі) до «Лева» вишикувалась черга людей з посудом для води.

Саґарі раптом спало на думку, що від самого дня трагедії трапився лише один дощ — вночі, одразу ж після загибелі міста. Чи величезна пожежа справила якийсь атмосферний ефект чи ще щось — але пройшов дощ, і спраглі люди змогли напитися та перев’язати рани. Ті, хто помер протягом першого тижня від спалення міста, мали якесь, хоча б і жалюгідне, полегшення…

Але ніяк не вдалося зібрати достатньо вологи: резервуар та водозбірники забито було рештками людей, що даремно шукали порятунку у воді. Вода скипіла, втім випарувалася. Всередині резервуар нагадував казана, в якому тушили м’ясо та забули його на вогні, аж поки все поперетворювалося спершу на однорідну масу, з якої стирчать кістки, а потім — на вугілля. Саґара був одним з тих, хто вичищав це все власноруч. Як офіцер і священик він, мабуть, міг відкараскатись від цієї роботи — але не став. Розчищення водозбору було завданням номер один — бо на «Леві» з першого дня зрозуміли, як це: спробувати напоїти шістсот людей за допомогою водоочисника, який розраховано на півтори сотні максимум.

Вони розчистили водозбір за півтори доби — але дощ так і не пішов, аж до сьогодні. І навіть сьогодні до корабля вишикувалась черга, бо води було ще замало.

Людей стояло не більше за півсотні — і вони, здавалося, зовсім не вважали на дощ. Стабілізатори «Лева» зараз захищали їх від струменів з неба, але дорогою сюди жоден не спробував чимось прикритися, люди просто мовчки йшли — хто з чим, переважно з пластиковими барильцями з-під штучного м’яса. Більшість прийшла не стільки за водою — скільки заради медичних процедур у корабельному лазареті.

— Отче? — до Саґари підійшов пан Іто з великою флягою в руках. Саґара запросив його всередину корабля, але той рішуче захитав головою і залишився під апарелю.

— Доброго вечора, — сказав Саґара, хоча вони вже бачилися та здоровалися на службі.

— Вечора доброго. Ви сьогодні питали про хлопця, так? Маленького хлопця, за яким нібито гнався людожер?

— Або гнався, або вони кудись бігли разом.

— Я тут трошки порозмовляв з Енґі, перекинувся словечком ще з деким… Років йому з шість на вигляд, дуже худий, але прудкий, так?

Саґара кивнув. Він вже розпитав Кінсбі, намагаючись витягти з нього найменші деталі.

— Цей хлопець — привид, отче. Його бачать — але ніколи не можуть до нього наблизитись. Поміркуйте самі: хіба дитина такого віку могла б вижити сама у руїнах?

— Ми знайшли в людожера трохи шіфудо. Може, він підгодовував дитину.

— Ні, - пан Іто рішуче затрусив головою. — Ні! Знаєте, що? Вода! Ви б знали, як ми мордувалися, аби спромогтися зробити хоч трішечки прісної води! Полишали різні речі з вечора, щоб облизати росу вранці, робили випарювач на сонячному теплі, вичавлювали сік з водорості… Малий не міг би цього зробити сам. Він — привид, пане Саґара. Навіщо людожерові підгодовувати дитину? Він не гербував кістлявими.

— Але де він сам брав воду?

— Ну… Він теж міг випарювати її на сонці, або витискати з водорості. Він же доросла людина.

— Він міг так само ділитися водою з хлопцем.

— Ні. Ні!

Саґара не міг зрозуміти причин такого рішучого заперечення.

Староста трохи ще попереминався з ноги на ногу, а потім майже пошепки сказав:

— Відспівайте його.

— Що?

— Відслужіть молебень чи щось таке. По всіх загиблих дітях цього нещасного міста. Нехай ця маленька душа заспокоїться й перестане нас тривожити.

Не дочікуючись відповіді, старий почимчикував під дощем до наметового містечка, у якому жили залишки мешканців Сунаґіші.

Саґара піднявся на апарель — і побачив брата Томіґана, точніше — Томаса Монаґана, головного механіка на «Леві».

— Кудись зібралися, брате?

— Так, отче, — сказав Томіґан. — Хочу трохи поблукати під дощем. Триста років цього не робив. А ще подивлюся врешті-решт на місто.

— У вас є лише півгодини, — нагадав Саґара. — Тільки встигнете піднятися на пагорб, ото й усе.

— Та знаю. Нічого, — брат Томіґан махнув рукою.

Він спустився впевнено — стороння людина й не здогадалася б, що брат Томіґан ходить на протезах. Вже внизу розвернувся і сказав:

— Той хлопець, отче… Даруйте, я випадково почув вашу розмову… Так от, хлопець — не привид.

— Ти його бачив?

— Так, кілька разів. Я виходив купатися ввечері, затемна. Не люблю, коли на мене витріщаються, знаєте… Потім трохи сидів на березі, грав на губній гармошці. Одного разу побачив дитину — хлопця, на вид може п’ять, може, менше… Сидів на плитах, отам, — брат Томіґан показав рукою на колишній причал. — Слухав, як я граю.

— Ти не помилився? То справді була дитина?

— Так, я її бачив, як оце вас. Він підійшов дуже близько. Першого разу чкурнув, щойно я перестав грати. Потім залишався — мабуть, чекав, поки я знову почну.

— Розмовляв з вами?

— Жодного разу. Я намагався його якось розговорити, але ж я не знаю ніхонґо — а він, мабуть, не знає латини. Він якийсь… дикуватий. Наступного разу я приніс йому трохи бустеру та шоколаду. Шоколад він викинув. Навіть не зрозумів, що треба розгорнути спочатку. Але він взагалі не брав нічого, аж поки я не відповзав метри на чотири…

— Чому ви не розповідали про нього раніше?

— Та думав, це хтось з місцевих. Тобто — з наметового містечка.

— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?

— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?

Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.