Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 59

Він побачив, як рабиня зупинилася біля його ніг. Повітря клекотіло у неї в грудях, коли вона здійняла тремтячий кинджал у погрозливому безпорадному жесті. Але сили зрадили її, і ніж, гучно брязнувши, упав на підлогу. Тоді з її рота вихопився глибокий віддих, що наприкінці перетворився на люте гарчання, і Понсіка знерухоміла, хоча навіть її дихання, здавалося, було виповнене шаленим гнівом, немовби вона відмовлялася здаватися, доки не виконає свого завдання. Геракл зачудовано спостерігав за нею. Нарешті він обережно, наче мисливець, не впевнений у смерті впольованої здобичі, підійшов до неї. Перш ніж покінчити з нею, розгадник хотів збагнути її мотиви. Він нахилився і зняв з її обличчя маску. Поглянув на плетиво шрамів і щойно знищені очі. Рабиня хапала ротом повітря, як риба на суходолі.

— Коли, Понсіко? Коли ти почала ненавидіти мене?

Запитувати про це було однаково, що запитувати, коли вона вирішила стати людиною, вільною жінкою, бо йому раптом спало на думку, що ненависть, наче повеління могутнього владаря, у певному розумінні звільнило її від рабства. Геракл пригадав той день, коли побачив її на невільницькому ринку — самотню, адже інших покупців вона не надто цікавила; пригадав усі роки сумлінної праці, її безгучні жести, слухняність і покірливу згоду, коли він попросив (чи наказав?) носити маску… У цьому всьому він не знаходив жодного натяку, жодного підозрілого випадку, який щось пояснив би.

— Понсіко, — прошепотів він їй на вухо, — скажи мені чому. Ти ж можеш іще рухати руками…

Рабиня важко дихала. Її понівечене обличчя з очима, що скидалися на пташат або гадюченят, розчавлених ще в шкаралупі, було потворне. Але Гераклові йшлося не про вигляд Понсіки, а про її відповідь. Він боявся, що рабиня помре, так і не відповівши. Розгадник поглянув на її ліву руку, яка шкребла підлогу, але слів не було. Він перевів погляд на праву, яка вже покинула кинджал. Слів не було.

Серед цієї жахливої тиші Геракл подумав: «Коли ж це сталося? Коли тобі дали свободу чи коли ти сама її знайшла? Можливо, ти справді, як багато хто, ходила до Елевсіна й зустріла їх…» Він нахилився нижче та відчув її запах — той самий, який ішов від мертвих Евмарха й Анфіса. Але не від Евнея. «Звісно, — сказав Геракл сам до себе, — від Евнея тхнуло вином».

Раптом він почув удари серця. Свого? Її? Мабуть, її, адже Понсіка помирала. «Вона страждає від жахливого болю, але, схоже, їй байдуже». Розгадник відійшов далі, щоб не чути цього серцебиття. Спогад про його нав’язливий кошмар наринув на нього, але цього разу він вчепився за його пригнічену свідомість, наче неспання було тим світлом, якого бракувало, щоб розігнати ту густу темряву. Геракл знову побачив вирване серце, руку, яка його стискала; роздивився воїна й нарешті виразно почув його слова.

І тоді він пригадав те, що забув, — ту дрібну деталь, про яку сон криком кричав йому від самого початку.

Хоча агонія Понсіки тривала ще довго, Геракл нерухомо стояв над її тілом, дивлячись у нікуди. Коли вона померла, надворі вже народився новий день, і сонячне проміння перетинало тьмяну спальню.

Але Геракл і далі не рухався.*

__________