Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 56

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл Понтор, який не стежив за цим небесним рухом і був цілковито байдужий до нього, перетнув садок, що спочивав під пильним наглядом Селени, і відчинив двері свого будинку. Темне й німотне втулище коридору скидалося на око звіра, що стежить за здобиччю. Геракл спильна глянув, міркуючи, що Понсіка могла б застережливо лишити запалений світильник на поличці біля входу, але рабиня вочевидь не припильнувала.* Він увійшов у морок будинку, як ніж входить у плоть, і зачинив двері.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ясінтро? — озвав він гетеру.

Відповіді не було.

Геракл спробував розітнути пітьму поглядом, але марно. Він неквапно попрямував до внутрішніх покоїв. Його ноги ступали наче по вістрях ножів. Холоднеча будинку, що поринув у темряву, немов кинджалом пронизувала плащ.

— Ясінтро? — гукнув він знову.

— Я тут, — ножем прорізало тишу.**

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник підійшов до дверей спальні. Гетера, що стояла в темряві спиною до нього, обернула голову.

— Що ти тут робиш без світла? — запитав він.

— Чекаю на тебе.

Вона поквапилася запалити каганець на столі. Геракл тим часом споглядав її спину. Нерішучий вогник народився перед дівчиною і розпростерся по затиллю кімнати. Ясінтра якусь хвилю зволікала обернутися, і Геракл далі розглядав виразні лінії її спини. На ній був довгий м’який пеплос, що спадав аж до п’ят і був запнутий двома фібулами на обох плечах. Позаду одяг брижився складками.

— А де моя рабиня?

— Ще не повернулася з Елевсіна, — відказала гетера, досі стоячи спиною до нього.***

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Відтак обернулася. Вона була прегарно нафарбована: подовжені тінями вії, білосніжні від білил вилиці та яскраво-червоні симетричні обриси вуст. Під пеплосом небесно-блакитної барви вільно колихалися груди; пояс із золотих кілець стягував і без того тонку талію; нігті на босих ногах були помальовані двома кольорами, як у єгиптянок. Обернувшись, вона зросила повітря легесенькими пахощами парфумів.

— Чому ти так вбралася? — запитав Геракл.

— Я гадала, тобі сподобається, — відповіла вона, стежачи за ним пильним поглядом. З мочок її невеликих вух звисали сережки — вигострені, наче ножі, металеві фігурки оберненої спиною голої жінки.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник нічого не сказав. Ясінтра стояла нерухомо, огорнута ореолом світла від каганця позаду; від її чола до лонового горбка, де сходилися складки пеплоса, простяглася кривулястою колоною тінь, ділячи її тіло на дві рівні половини.

— Я приготувала тобі вечерю, — сказала гетера.

— Я не голодний.

— Ляжеш спати?

— Так, — Геракл потер очі. — Я втомився.

Ясінтра рушила до виходу. Її численні браслети подзенькували щокроку. Геракл, що спостерігав за нею, промовив:

— Ясінтро! — вона спинилася й обернулась. — Я хочу поговорити з тобою, — вона мовчки кивнула, підійшла і стала нерухомо перед ним. — Ти сказала мені, що якісь раби, яких начебто послав Менехм, погрожували тобі смертю, — вона знову кивнула, цього разу швидше. — Ти їх бачила після цього?

— Ні.

— Які вони були на вигляд?

Ясінтра на мить завагалася.

— Височенні. Розмовляли з афінським акцентом.

— Що саме вони тобі сказали?

— Я вже розповідала.

— Розкажи ще раз.

Ясінтра закліпала. Її водянисті, майже прозорі очі уникали Гераклового погляду. Рожевим кінчиком язика вона повільно облизала червоні губи.

— Щоб я нікому не розповідала про свої стосунки з Трамахом, інакше пошкодую про це. І заприсягнися водами Стіксу та богами.

— Зрозуміло…

Геракл пригладив посріблену сивиною борідку й узявся ходити туди-сюди перед Ясінтрою: кілька кроків ліворуч, кілька — праворуч, кілька — ліворуч, кілька — праворуч…* Відтак пробурмотів, немовби розмірковуючи вголос:

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Поза сумнівом, то були також члени…

Ураз він крутнувся і став до дівчини спиною.** Ясінтрина тінь, що падала на стіну перед ним, немовби почала рости. Раптом Гераклові щось спало на думку, і він знову обернувся до гетери лицем. Йому здалося, що вона підступила на кілька кроків ближче, але розгадник не надав цьому ваги.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Стривай-но, а ти не пригадуєш: вони не мали якихось прикметних ознак? Татуйовань, браслетів…

Ясінтра насупила чоло і знову відвела погляд.

— Ні, не пригадую.

— Але це були дорослі чоловіки, авжеж? Не юнаки? Ти цього певна?

Вона кивнула.

— У чому річ, Геракле? Ти запевняв, що Менехм уже не зможе завдати мені кривди…

— Так і є, — заспокоїв він її. — Але мені хотілося б упіймати тих двох. Ти впізнала б їх, якби побачила знову?

— Мабуть.

— Добре, — Геракл зненацька відчув страшенну втому. Він глянув на принадні обриси ложа й зітхнув. — Тепер я відпочиватиму. День був важкий. Якщо можеш, розбуди мене на світанку.

— Гаразд.

Він недбало махнув їй на прощання й уклав свою широку спину на ложе. Помалу його пильний розум стулив очі. Сон удерся в нього, розітнувши свідомість, наче ніж.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Серце билося, стиснуте пальцями. Довкола вирували тіні, і чути було голос. Геракл перевів погляд на воїна: це він говорив зараз. Але що ж він казав? Так важливо було це знати! Воїн, оточений тремтливою сірою імлою, ворушив губами, але гучне серцебиття заважало Гераклові почути слова. Однак тепер він чітко бачив його вбрання: нагрудний панцир, «спідниця», поножі й шолом із пишним гребенем. Став зрозумілим ранг воїна. Геракл уже наче щось розібрав, аж тут удари раптом посилилися: тепер вони були схожі на кроки, що наближалися до нього. У глибині тунелю, з якого рачки виповзали голі жінки, посміхався Менехм. Але найважливіше — пригадати те, що він тільки-но забув. І лише тоді…

— Ні! — простогнав він.

— Той самий сон? — запитала тінь, що схилилася над ним.

Спальня, як і раніше, була тьмяно освітлена. Нафарбована й одягнена Ясінтра лежала поруч із Гераклом і напружено дивилася на нього.

— Так, — відказав розгадник, витираючи піт із чола. — Що ти тут робиш?

— Я почула шум, як і минулого разу: ти говорив уві сні, стогнав… Я не витримала і прийшла тебе розбудити. Цей сон тобі посилають боги, я цього певна.

— Не знаю… — Геракл провів язиком по зашерхлих губах. — Я думаю, це повідомлення.

— Пророцтво.

— Ні, повідомлення з минулого. Щось, що треба пригадати.

Несподівано пом’якшивши свій чоловічий голос, вона промовила:

— Ти не маєш спокою. Витрачаєш забагато зусиль на роздуми. Не віддаєшся відчуттям. Коли моя мати вчила мене танцювати, вона казала: «Ясінтро, не думай. Не керуй тілом, нехай воно керує тобою. Твоє тіло належить не тобі, а богам. Вони виявляють себе у твоїх рухах. Нехай тіло наказує тобі: бажання — це його голос, а рухи — його мова. Не треба перекладати цієї мови. Слухай її. Не перекладай. Не перекладай. Не перекладай…»*