Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 38

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

7

Дорога, яка провадить до філософської школи, що її називають Академією, на початку — лише вузька стежина, що відгалужується від Священного шляху недалеко за Дипілонською брамою. Подорожній, простуючи нею, не побачить нічого надзвичайного: стежка заводить у бір і біжить серед високих сосен, звиваючись і водночас звужуючись, наче зубець, — складається враження, що якоїсь миті вона щезне в непролазних хащах і нікуди не виведе. Проте коли перші вигини дороги лишаються позаду, з-понад невеликого, але щільного згромадження каменю й рослин із вигнутим, наче ікла, листям, виступає світлий фасад головної будівлі, кубічної жовтувато-білої споруди, розважливо зведеній на невисокому пагорку. Невдовзі дорога гордовито розширюється. Перед входом до Академії — портик. Достеменно не відомо, кого символізують два різьблених обличчя барви слонового бивня, які, кожне у своїй ніші, в симетричному мовчанні споглядають на прибульця: одні стверджують, що скульптор хотів зобразити Істинне й Хибне, інші переконують, що Красу й Добро, а деякі — їх небагато, але вони, либонь, наймудріші — кажуть, що лиця не означають нічого, адже вони — звичайні оздоби (треба ж було, урешті-решт, щось помістити в тих нішах). Посередині — надпис у вигинистому обрамленні: «Не пройде той, хто не знає геометрії». Далі — помережаний крученими стежками прекрасний Академів гай. Статуя самого героя Академа в центрі невеликого майданчика немовби вимагає від гостя належного пошанівку: вказівний палець простягнутої лівої руки спрямований додолу, у другій руці — спис, очі прозирають крізь вузькі отвори шолома з гребенем настовбурченого кінського волосся, вивершеним гострими зубцями. Поруч із гаєм — мармурова стриманість архітектури. Улітку навчання відбувається на вільному повітрі, у відкритих колонадах із зубчастими червонуватими дахами, а коли холод вищирює ікла, учні та ментори знаходять прихисток у внутрішніх приміщеннях школи. Гімнасій опоряджений усім потрібним начинням, але не такий великий, як той, що в Ліцеї. Скромніші будинки правлять за помешкання для вчителів, а в одному з них працює Платон.

Коли Геракл і Діагор дісталися до Академії, передвечірній присмерк випустив на волю шорсткого Борея, і той тепер шарпав вигнуте гілля найвищих дерев. Щойно вони минули білий портик, розгадник зауважив, що настрій і поведінка його товариша змінилися цілковито. Діагор уподібнився, сказати б, до хорта, що зачув здобич: він здіймав голову й раз по раз облизував губи; його завжди чепурна борідка відстовбурчилася; він майже не слухав, що йому казав Геракл (хоча той своїм звичаєм говорив небагато), і, не дивлячись на супутника, лише кивав або притакував на загальні зауваження, а у відповідь на запитання бурмотів: «Зачекай хвильку». Геракл здогадався: філософ прагнув показати йому, що це місце — найдосконаліше у світі, і сама лише думка, що тут може бути щось негаразд, тривожить і засмучує його донезмоги.

На майданчику було порожньо, а будівля школи видавалася покинутою, але ні те, ні те Діагора не збентежило.

— Перед вечерею вони зазвичай трохи гуляють по гаю, — пояснив він.

Зненацька Геракл аж вигнувся дугою від різкого посмику за плащ.

— Он вони йдуть, — філософ вказував у темний глиб гаю. — А онде Платон! — додав він із екстатичним притиском.

Звивистою стежкою до них наближався гурт чоловіків. Усі мали на собі темні гіматії[58], накинуті на плечі, без туніки чи хітона під сподом. Здавалося, вони опанували вміння ходити по-качиному: вервечкою, від найвищого до найнижчого. Простуючи так, чоловіки розмовляли, і видовище це було вкрай дивне. Геракл підозрював, що вони мають якусь математичну формулу, за допомогою якої точно вираховують, чия черга говорити і чия — відповідати. Ніхто нікого не перебивав: номер два замовкав, і лише тоді відповідав номер чотири, а номер п’ять, схоже, безпомилково відчував, коли номер чотири закінчить говорити, і тої ж миті підхоплював розмову. Сміялися всі разом. Помітно було ще дещо: хоча номер один мовчав (то був Платон), усі решта, здавалося, звертались до нього, хай і не навпрямки. Через це тон їхньої розмови поступово і мелодійно здіймався: від найнижчого голосу номера два до найвищого, який належав номеру шість. Цей останній чоловічок окрім того, що був найменший на зріст, ще й висловлювався пронизливим вереском, немовби хотів упевнитися, що номер один його почує. Загалом вони справляли враження ліри, що рухається.

Їхній гурт посувався зміїстою доріжкою, наближаючись із кожним її вигином. За дивним збігом обставин цієї миті з гімнасія вийшли кілька юнаків, цілковито оголених або в коротких туніках. Помітивши вервечку філософів, юнаки негайно припинили свій безладний галас. Дві групи зустрілися на майданчику. На якусь хвилю Геракл замислився: «Цікаво, що побачив би гіпотетичний спостерігач ізгори?» Можливо… дві лінії, юнаків і філософів, що сходяться у вершині й утворюють — разом із лінією живоплоту — ідеальну літеру дельта?

Діагор знаками підкликав його.

— Учителю Платоне, — шанобливо мовив він, підходячи разом із Гераклом до великого філософа. — Учителю Платоне, це Геракл із дему Понтор. Він висловив бажання побачити нашу школу, і я подумав, що не вчиню погано, якщо запрошу його сьогодні…

— Ти в жодному разі не вчинив нічого поганого, Діагоре, якщо тільки сам Геракл так не вважає, — доброзичливо відказав Платон гарним басовитим голосом і, обернувшись до розгадника, здійняв руку у вітальному жесті. — Ласкаво просимо, Геракле Понторе.

— Дякую тобі, Платоне.

Гераклові — як і багато кому — розмовляючи з Платоном, доводилося дивитися на філософа знизу догори, адже той був велетенської статури, із кремезними плечима й могутнім торсом, з якого, здавалося, спадав сріблястий потік його голосу. Попри це, у поведінці видатного філософа було щось таке, що уподібнювало його до ув’язненої у фортеці дитини. Можливо, то був приємний вираз майже повсякчасного здивування: коли хтось говорив до нього, чи коли він сам до когось звертався, чи коли просто розмірковував про щось, Платон мав звичку широко розплющувати свої великі сірі очі з вигнутими віями і зводити брови до смішного високо або, навпаки, супити їх, наче сатир із шорстким чолом. Через це він мав вигляд людини, яку зненацька щось укусило за сідницю. Ті, хто знав його, стверджували, що цей подив — роблений: що більше дивувала його якась річ, то менше ваги він їй надавав.