Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 29

Геракл раптом підніс руку. Діагорові на якусь мить здалося, наче розгадник збирається заткнути собі рота, щоб не промовитися, але той, погладивши невеличку, посріблену сивиною борідку, сказав:

— На перший погляд, усе видається дуже простим. Трамахове тіло, як тобі відомо, було вкрите слідами від укусів, але… не все. Його руки були майже неушкоджені. І це була та дрібниця, яка мене здивувала. Адже найперше, що робить людина, коли на неї кидаються, це затуляється руками, і саме на них припадають перші рани. Як же пояснити, що на бідолашного Трамаха напала ціла вовча зграя і майже не зачепила його рук? Існує лише одне пояснення: вовки натрапили на Трамаха щонайменше непритомного і стали шматувати його без спротиву… Вони відразу взялися до справи й навіть вирвали йому серце…

— Не треба подробиць, — попрохав Діагор. — Я лише ніяк не збагну, як це все пов’язане… — ураз він замовк. Розгадник пильно дивився на нього, немовби Діагорові очі краще за слова виражали його думки. — Стривай-но: ти сказав, що вовки знайшли Трамаха щонайменше непритомного…

— Трамах так і не пішов тоді на полювання, — безпристрасно вів далі Геракл. — Я припускаю, що він збирався все розповісти. Імовірно, Менехм… мені хочеться думати, що то був саме Менехм… призначив йому зустріч того дня за Містом, щоби спробувати якось домовитися. Дійшло до суперечки… можливо, бійки. А може, Менехм заздалегідь вирішив, що змусить Трамаха замовкнути найжорстокішим способом. Згодом йому ще й пощастило: вовки знищили всі докази. Утім, це лише мій здогад…

— Атож, бо Трамах міг просто спати, коли на нього наскочили вовки, — зауважив Діагор.

Геракл заперечно похитав головою.

— Людина, яка спить, здатна прокинутися й боронитись… Ні, не думаю: Трамахові рани свідчать про те, що він не боронився. Вовки знайшли нерухоме тіло.

— А може…

— …він знепритомнів з якоїсь іншої причини, так? Я думав про це спершу. Тому й не хотів розповідати тобі про свої підозри. Але якщо це так, чому після смерті товариша Анфіс та Евней почали боятися? Анфіс навіть вирішив покинути Афіни…

— Може, вони бояться, що ми викриємо їхнє подвійне життя?

Геракл відповів негайно, мовби давно обміркував усі Діагорові припущення:

— Ти забуваєш про останню деталь: якщо вони так бояться бути викритими, то чому й далі так поводяться? Я не заперечую, що їх непокоїть викриття, але гадаю, що значно більше їх непокоїть Менехм… Я тобі вже казав, що трохи порозпитував про нього. Це чоловік запальний та жорстокий і, попри худорлявість, неймовірно сильний фізично. Можливо, тепер Анфіс та Евней знають, на що він здатний, і налякані через це.

Філософ заплющив очі й зціпив губи. Його душила лють.

— Клятий… покидьок, — витиснув він. — Що ти пропонуєш? Публічно звинуватити його?

— Поки що ні. Спершу ми маємо визначити ступінь провини кожного з них. Потім треба дізнатися докладно, що саме сталося з Трамахом. І нарешті… — Гераклове обличчя прибрало дивного виразу, — …найважливіше — сподіватися, що те неприємне відчуття, яке оселилось у мене всередині відтоді, як я погодився взятися за цю справу, відчуття, яке, наче велетенське око, пильнує мої думки… треба сподіватися, що воно хибне…

— А в чому полягає твоє відчуття?

Гераклів погляд, загублений у нічній темряві, був непроникним. Помовчавши якусь хвилю, розгадник повільно відповів:

— У тому, що мені здається, ніби вперше в житті я помиляюсь у всьому.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ось воно, очі бачили його в пітьмі. Він довго невпинно шукав його, пильно видивляючись у темних кам’яних закрутах печери. Це знову було воно, жодних сумнівів. Він пізнав його, як і раніше, за звуком — глухим биттям, немовби обтягнутий шкірою кулак бійця розмірено гупав у його голові. Але не це його турбувало найбільше, а рука, що висіла в повітрі, щосили стискаючи вирване серце, — абсурдне видовище, яке годі було осягнути логікою і яке його раціональні очі відмовлялися приймати. Потрібно було дивитися далі, туди, де закінчувалося плече. Але чому саме там морок був найгустіший? Геть, розійдися, темряво! Треба конче дізнатися, що криється в тому згустку чорноти, чиє тіло, чий образ. Він наблизився й простягнув руку… Биття посилилося. Оглушений, він раптом прокинувся… і здивовано виявив, що удари не припинилися.

Хтось чимдуж гатив у двері.

— Що таке?..

Це був не сон: хтось справді наполегливо стукав. Геракл налапав плащ, акуратно згорнутий на стільці біля ложа. Крізь вузеньку шпарину віконця ледь-ледь прозирав пильний погляд Світанку. Коли розгадник вийшов у коридор, до нього підпливло овальне обличчя, на якому були тільки чорні отвори для очей.

— Понсіко, відчини двері! — сказав Геракл.

Спершу його стурбувало, що рабиня нічого не відповіла, а тоді він збагнув, яке це безглуздя. «Зевса ради, я ще не прокинувся остаточно: Понсіка ж не може говорити». Дівчина в лівій руці тримала світильник, а правою нервово жестикулювала.

— Що?.. Страх?.. Ти боїшся?.. Не будь дурною!.. Треба відчинити двері!

Невдоволено буркочучи, він відштовхнув Понсіку й попрямував у передпокій. Стукіт повторився. Світла не було — Геракл пригадав, що єдиний каганець був у рабині, — тож коли він відчинив двері, жахіття, яке щойно снилося йому — таке схоже на те, що снилося й минулої ночі, — торкнулося його пам’яті, наче павутина, що торкається неуважних очей того, хто, забувши про пильність, ступає темними коридорами старого будинку. Але на порозі Геракл побачив не руку, що стискає тріпотливе серце, а чоловічу постать. Понсіка, яка надійшла майже відразу, освітила обличчя: середніх літ, із пильними каправими очима. Одягнений чоловік був у сірий рабський плащ.

— Мене послав мій господар Діагор із повідомленням для Геракла Понтора, — промовив він із сильним беотійським акцентом.

— Я Геракл Понтор. Кажи.

Раб, дещо знесмілений бентежливим виглядом Понсіки, нерішуче підкорився:

— Повідомлення таке: «Приходь якнайшвидше. Сталася ще одна смерть».*

__________