Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 21

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Слухай-но, Перекладачу, — загорлав Крантор своїм могутнім голосом. — Ти, що такий упевнений у своєму існуванні! Скажи мені, хто я!.. Витлумач мою мову і дай мені визначення!.. Я кидаю тобі виклик: збагни мене!.. Ти, хто гадає, ніби ми — лише бозна-коли написані слова!.. Ти, хто думає, ніби в нашій історії приховано ключ до розуміння!.. Осмисли мене, Перекладачу!.. Скажи мені, хто я… якщо прочитавши мене, ти зможеш мене ще й розгадати!.. — заспокоївшись, він обернувся до Діагора й усміхнувся. — Ось, що кричать цьому гаданому Перекладачеві. Але, певна річ, той ніколи не відповідає, адже його не існує. А якщо він і існує, то так само нічого не знає, як і ми…**

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Увійшла Понсіка з повним кратером і долила вина. Скориставшись паузою в розмові, Крантор сказав:

— Піду прогуляюся. Нічне повітря піде мені на користь…

Білястий потворний пес побіг за ним. По якійсь хвилі Геракл промовив:

— Не надто зважай на нього, добрий Діагоре. Крантор завжди був украй імпульсивний і дивакуватий, а час і подорожі лише загострили ці риси його вдачі. Йому завжди бракувало терпцю, щоб сидіти й розмовляти протягом тривалого часу: складні розумування його бентежать… Він не схожий на афінянина, але не схожий і на спартанця, адже ненавидить війну і військо. Я розповідав тобі, як він подався жити самітником на острів Евбею, де сам злагодив собі хижку? Це сталося приблизно тоді, коли він обпалив собі руку… Але відлюдництво теж не припало йому до смаку. Я не знаю, що йому подобається, а що ні, і ніколи цього не знав… Підозрюю, що він незадоволений тою роллю, яку йому призначив Зевс у цій великій Виставі, що зветься життям. Прошу в тебе вибачення, Діагоре, за його поведінку.

Філософ сказав, що то пусте, і підвівся йти.

— Що робитимемо завтра? — запитав він.

— Ти — нічого. Ти мій замовник і вже достатньо попрацював.

— Але я хочу й далі тобі допомагати.

— У цьому немає потреби. Завтра я самостійно проведу невеличке розслідування. Якщо будуть якісь новини, я дам тобі знати.

Діагор затримався у дверях.

— Ти з’ясував щось, що можеш мені розповісти?

Розгадник почухав потилицю.

— Усе йде добре, — сказав він. — У мене є кілька здогадок, які не дадуть мені спокійно спати цієї ночі, але…

— Авжеж, — урвав його Діагор. — Не говорімо про інжирину, доки не побачимо, що всередині.

Вони розпрощалися як друзі.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

5

Геракл Понтор, розгадник таємниць, умів літати.

Він ширяв у цілковитій тиші серед замкненого простору темної печери, легесенький, наче повітря, наче його тіло перетворилося на аркуш пергаменту. Нарешті він знайшов те, що шукав. Спершу він почув биття, тягуче, мовби удари веслами в мулистій воді, а потім побачив його — людське серце, що линуло в мороці, як і він сам. Тільки-тільки видерте з грудей, воно ще тріпотіло: чиясь рука чавила його, наче міх із вином; крізь пальці густими струминками текла кров. Утім, найбільше турбувало розгадника не вирване серце, а те, кому належала рука, що стискала його залізною хваткою, однак на рівні плеча її неначе акуратно відтяли — усе, що було далі, від очей ховала темрява. Зацікавлений, Геракл підлетів ближче, щоб оглянути видиво: думка про те, що рука може висіти в повітрі сама собою, видавалася йому безглуздою. Аж тут він виявив іще дивнішу річ: биття того серця було єдиним, яке він чув. Нажаханий, він опустив погляд і торкнувся руками грудей. У грудях була величезна й порожня діра.

Ураз він збагнув: щойно вирване серце — його.

Геракл із криком прокинувся.

Коли до спальні забігла стривожена Понсіка, він уже почувався краще і зміг її заспокоїти.*

__________