Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 16

— Де ж пак! — вигукнув старий, легко перегукуючи скажене ревище юрби. — Зевс доточує мені віку, але умалює тіла. У тебе, як бачу, прибуває і того, і того…

— Принаймні голова наразі не гладшає, — обоє розсміялися, і Геракл озирнувся довкола. — А куди подівся мій супутник?

— Онде, разом із моїм учнем, — Евмарх вказав у натовп довгим і скарлюченим, як ріг, пальцем.

— Твоїм учнем? То ти Анфісів педагог[35]?

— Уже ні! І нехай мене вхоплять Добродійниці, якщо я ним знову стану! — Евмарх зробив апотропеїчний[36] жест руками, щоб відігнати лихо, яке могла накликати сама згадка про Ериній.

— Схоже, ти сердишся на нього.

— І маю на те підстави! Його щойно взяли до війська, і цей твердолобий упертюх зненацька вирішив, що хоче вартувати храми в Аттиці, оддалік від Афін! Його батько, благородний Праксіной, попрохав мене переконати його змінити думку…

— Але ж, Евмарху, ефеб має служити Місту там, де найбільша потреба…

— Заради егіди Афіни Ясноокої, Геракле! Не смійся з моєї сивини! — пронизливо скрикнув Евмарх. — Я ще здатен буцнути затверділою головою твоє черево, схоже на міх із вином! Там, де найбільша потреба?.. Заради Зевса Кроніда! Таж його батько — цьогорічний притан[37] Народних зборів! Анфіс міг обрати собі долю куди приємнішу, ніж решта новобранців!

— А коли твій вихованець ухвалив таке рішення?

— Кілька днів тому! Я тут, власне, для того, щоби спробувати переконати його добре подумати.

— Нинішні часи диктують інші смаки, Евмарху. Хто тепер хоче служити Афінам у Афінах? Молодь прагне чогось нового…

— Якби я не знав тебе так добре, — зауважив старий, похитуючи головою, — то подумав би, що ти говориш серйозно.

Вони протовпилися крізь юрмище й опинилися перед входом до роздягальні. Сміючись, Геракл промовив:

— Ти повернув мені добрий гумор, Евмарху! — він поклав до порепаної долоні раба-педагога жменю оболів. — Зачекай мене тут. Я не надовго. Хочу дати тобі невеличке завдання.

— Чекатиму на тебе так само терпляче, як Перевізник через Стікс чекає на нові душі, — запевнив його Евмарх, радий несподіваному дарунку.

Діагор і Геракл стояли в тісному приміщенні, що правило за роздягальню, тоді як Анфіс присів на низенький столик і схрестив ноги.

Діагор заговорив не відразу, мовчки милуючись дивовижною вродою бездоганного обличчя, ощадливо окресленого кількома рисами й облямованого прегарними, модно зачесаними світлявими кучерями. Анфіс мав на собі лише чорну хламиду — ознаку того, що він уже дійшов ефебового віку, — але носив її якось недбало й незграбно, немовби ще не звик до неї; там, де одіж не затуляла голого тіла, неторкнутою білістю м’яко й навально просвічувала шкіра. Він несамовито гойдав ногами, немовби заперечуючи цим дитячим рухом своє нещодавно набуте повноліття.

— Поки чекатимемо на Евнея, ми з тобою трохи побалакаємо, гаразд? — промовив Діагор і вказав на Геракла. — Це мій товариш. Можеш говорити при ньому цілком вільно.

Геракл і Анфіс привіталися короткими порухами голів.

— Пригадуєш, Анфісе, як я розпитував тебе про Трамаха і як Лісіл розповів мені про його стосунки з гетерою-танцюристкою? Мені не було відомо про існування тої жінки. Тож я подумав: може, є ще щось, чого я не знаю…

— Що саме, учителю?

— Усе. Усе, що тобі відомо про Трамаха. Чим він захоплювався?.. Що робив поза Академією?.. Та тривога, яку я останніми днями помітив на його обличчі, трохи непокоїть мене, і я хотів би всіма засобами дізнатися її причину, щоб вона не перекинулася на інших учнів.

— Він небагато розповідав нам, учителю, — солодким голосом відказав Анфіс. — Але щодо його поведінки, то можу вас запевнити: вона була доброзвичайна…

— Ніхто в цьому й не сумнівається, — поквапливо промовив Діагор. — Я добре знаю благородну натуру моїх учнів, синку. Саме тому мене так вразило те, що повідомив Лісіл. Однак Евней і ти це підтвердили. А що ви були Трамахові найкращі друзі, то, гадаю, не можете не знати й інших речей, які чи то соромлячись, чи то з добросердості не наважилися розповісти…

Тишу виповнив якийсь дикий гуркіт, немовби щось розтрощилося на друзки: боротьба панкратистів, очевидно, ставала дедалі жорстокішою. Стіни, здавалося, дрижали від тупоту якогось непомірно великого звіра. Ураз все стихло, і, за збігом обставин, саме цієї миті до роздягальні зайшов Евней.

Діагор одразу порівняв двох юнаків. Він робив це не вперше, адже діставав задоволення, розглядаючи до дрібниць таку різну вроду його учнів. Евней із кучерявим вугільно-чорним волоссям був молодший за Анфіса, але водночас мав більш мужній вигляд. Обличчя його було наче стиглий, налитий кольором плід, а міцне тіло з молочно-білою шкірою було змужніле, як у дорослого чоловіка. Натомість Анфіс, хоч і старший за віком, мав тендітнішу і ще несформовану фігуру й гладеньку рожеву шкіру без жодної волосини. Однак Діагор уважав, що навіть Ганімедові, виночерпієві богів, годі дорівнятися до юнака красою обличчя, іноді трохи лукавого, надто коли Анфіс усміхався, але прекрасного аж до дрожу, коли він ураз прибирав серйозного виразу, як то зазвичай робив, слухаючи з повагою свого бесідника. Ці фізичні контрасти відображалися й у вдачі юнаків, але точнісінько навпаки: Евней був сором’язливий і по-дитячому наївний, тоді як Анфіс, що мав вигляд гожої дівчини, натомість володів сильним характером справжнього лідера.

— Ви кликали мене, учителю? — щойно відчинивши двері, тихо, майже пошепки, промовив Евней.

— Заходь, прошу тебе. Я хочу порозмовляти з тобою також.

Евней, страшенно шаріючись, повідомив, що невдовзі йому треба буде роздягнутися й покинути їх, адже пайдотриб покликав його виконати кілька вправ.

— Ми не затримаємо тебе надовго, синку, — запевнив його Діагор.

Він хутенько ознайомив його із суттю справи й повторив своє прохання. Запала мовчанка. Анфісові рожеві ноги загойдалися швидше.

— Ми знаємо про Трамахове життя ненабагато більше за вас, учителю, — відповів як завжди солодкомовний Анфіс, хоча тепер стало помітно контраст між його сповненою снаги впевненістю та Евнеєвою сором’язливою легкодухістю. — Ми чули плітки про його стосунки з тою гетерою, але в глибині душі не вірили, що вони правдиві. — Трамах був благородний і чеснотливий.

«Знаю», — кивнувши, подумав Діагор. Анфіс тим часом вів далі:

— Він майже ніколи не проводив з нами час після науки в Академії, адже мав сповняти релігійні обов’язки. Його сім’я втаємничена у Священні містерії…

— Зрозуміло. — Діагор не надав якоїсь ваги цим словам: чимало поважних афінських родин шанували Елевсінські містерії[38]. — Але я маю на увазі товариство, в якому він обертався… Не знаю… Може, у нього були інші приятелі?

Анфіс та Евней перезирнулися. Евней узявся знімати туніку.

— Ми не знаємо, учителю.

— Ми не знаємо.

Зненацька весь гімнасій немовби задвигтів. Стіни затріщали, наче ось-ось упадуть. Зовні завивала розпаленіла юрба, підбадьорюючи борців, чиє скажене ревіння було тепер виразно чути.

— Іще одне… Мене дивує, що Трамах, бувши таким стривоженим, ні з того ні з сього вирішив податися на полювання сам-один… Він мав таку звичку?

— Мені не відомо, учителю, — відповів Анфіс.

— А ти як гадаєш, Евнею?

Приміщення ходило ходором, аж додолу попадали деякі речі: одежа, що висіла на стінах, невеличкий каганець, таблички, на яких записували, кому який випав жереб на змаганнях*…

__________