Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 14

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

4*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.

Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів[30], просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти[31] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.

Місто пишалося своїми вільними поглядами, що відрізняли його від варварських народів та навіть інших грецьких міст, а тому раби також мали свято, нехай і значно скромніше: вони їли й пили краще, ніж решту днів, влаштовували танці, а у вельможних домах їм іноді дозволяли відвідувати театр, де вони мали змогу спостерігати за самими собою — акторами, що грали рабів, незграбно глузуючи з людей.

Проте чільне місце на святі займала релігія, і процесії завжди поєднували містичне й дике начало Діоніса-Вакха: жриці несли вулицями грубі дерев’яні фалоси, високо здійнявши їх угору; танцівниці шаленіли в нестямних танцях, що наслідували екстаз менад або ж вакханок — збожеволілих жінок, у яких вірили всі афіняни, хоча насправді ніколи не бачили жодної; чоловіки в масках зображали троїсте втілення бога — у Змію, Лева й Бика, застосовуючи іноді вкрай сороміцькі жести.

Здіймаючись над усім цим галасливим шаленством, Акрополь, Верхнє місто, лишався тихим і незайманим*.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Уранці того дня — сонячного й прохолодного — трупа незграбних фіванських штукарів дістала дозвіл розважати людей перед Стоєю Пойкіле[32]. Один із них, уже підстаркуватий чоловік, жонглював кількома кинджалами, але раз по раз хибив, і ножі падали на землю з несамовитим металічним брязкотом; інший штукар, здоровенний і майже голий, ковтав вогонь з двох смолоскипів і люто видихав його крізь ніздрі; решта грали мелодій на побитих беотійських інструментах. Після вступу вони наділи маски, щоб показати поетичний фарс про Тесея і Мінотавра. Мінотавра грав велетенський ковтач вогню, він нахиляв голову вперед, мовби наміряючись буцнути рогами, і лякав жартома глядачів, що зібралися довкруги колонади Стої. Зненацька міфічне чудовисько видобуло з торби потрощений шолом і демонстративно натягло його собі на макітру. Усі присутні відразу побачили, що то був шолом спартанського гопліта. Тої миті старий жонглер, що вдавав Тесея, кинувся на тварюку й заходився її гамселити, доки не повалив додолу. Пародія була простенька, і глядачі чудово збагнули, про що йдеться. Хтось вигукнув: «Свободу Фівам!», і актори хором підхопили дикий крик, тимчасом як старий фіванець переможно здіймався над здорованем у звіриній масці. Юрба хвилювалася дедалі сильніше, зчинилося сум’яття. Актори, побоюючись вартових, перервали виставу. Але натовп уже кипів: лунали антиспартанські вигуки, хто провіщав незабарне звільнення Фів, що вже багато років страждали під спартанським ярмом, хто скандував ім’я полководця Пелопіда й називав його Визволителем — за чутками, після падіння Фів він знайшов прихисток у Афінах. Здійнялася несамовита колотнеча, у якій порівну було як давньої ворожнечі до Спарти, так і хмільної та святкової веселої метушні. Нагодилися кілька вартових, але почувши, що крики спрямовані проти Спарти, а не проти Афін, взялися відновлювати порядок без надмірного запалу.

Серед усього цього несамовитого шарварку один-єдиний чоловік стояв нерухомо й видавався байдужим до галасу юрби. Високий і сухорлявий, він був одягнений у скромний сірий плащ поверх туніки і через бліде обличчя й блискучу лисину здавався поліхромною статуєю, що оздоблює вхід до Стої. До нього спокійною ходою підійшов другий чоловік, гладкий і невисокий на зріст — цілковита протилежність першого — із товстою шиєю і гостроверхою головою. Вони коротко привіталися, наче обоє чекали цієї зустрічі, і поки юрба розходилася, а крики, що на ту мить перейшли у брудну лайку, помалу стихали, чоловіки рушили з агори однією з вузьких вуличок, що вели вниз.

— Оскаженілий простолюд лає спартанців на честь Діоніса, — зневажливо мовив Діагор, неоковирно підлаштовуючи свою навальну ходу до важких Гераклових кроків. — Вони плутають сп’яніння зі свободою, свято з політикою. Хіба нас обходить доля Фів чи будь-якого іншого міста, коли ми показали, що нам байдуже навіть до Афін?